Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Крім вигадливої полеміки в художніх текстах, Петров дискутував у текстах літературознавчих: про Сковороду, Куліша, Шевченка. Марксистські критики, скажімо, вибухнули гнівом через трактування «теорії нероблення» Сковороди: такі антисоціяльні ідеї були неприпустимими в суспільстві невсипущих трудівників. Петров написав відповідь на одну з таких критичних рецензій, у якій знову повернув на свої місця перекручені марксистами акценти. «Сковорода, шкільний учитель і попередник психотехніки, спрощений і вульгаризований, нам не потрібний».
Однак безпосередню участь у сутичках і гризні, в диспутах і полеміці «літературної дискусії» Петров не брав. Він не втручався у суперечки вибору між Европою і Москвою, «Зеровими» і «Гаркун-Задунайськими», освітою і «Просвітою». Тримався осторонь. Так, ніби це не про нього згадувала більшість неокласичних приятелів, як про любителя ущипливих жартів, уїдливих натяків, сумнівних провокацій.
Може, це зовсім і не дивно.
Максима Рильського заарештували 19 березня 1931 року. Це був його день народження — цей трюк часто використовувався для посилення фрустрації, для демонстрування повної безпомічности й неважливости арештованого. Не існувало нічого — думок, зворушливих сімейних ритуалів, будь-яких побутових дрібниць, звичок, приємностей, особливостей — які б система залишала людині. Вони діяли часом доволі вигадливо. Очевидно, переживали навіть збудливі приступи натхнення, що супроводжувалися пришвидшеним серцебиттям, дзвінким сміхом, диханням на повні груди.
Ось, скажімо, арештовуючи Рильського, того самого дня вони арештували і одного з його приятелів, оперного співака Миколу Дейнара. Дейнар святкував свій день народження 19 березня, як і Рильський, і традиційно вони щороку поєднували обидва святкування в одне.
Все розрахували таким чином, щоб іменинники перетнулись у коридорі Лук’янівської тюрми — розгублені, з торбинками в руках, вони чекали розподілу до камер і намагалися жартувати. Свідомість кожного ще відкидала реалістичність того, що відбувалося.
По Рильського прийшли пізно ввечері. Вони з дружиною вже встигли лягти до ліжка. Вочевидь, працівники ДПУ спеціяльно стежили за вікнами помешкання тих, кого мали арештувати.
Вони сиділи в своєму тупоносому «воронку», чиї заокруглені, згладжені боки з вузькими видовженими вікнами зливались із сутінками, що вже густішали, і поглядали на те, як у помешканні на Бульйонській, 14, запалюється світло, як ковзають затишні тіні за фіранками. Прислухались до голосів, що долинали з кватирок. Побілені вапном стовбури лип невдовзі починали скидатись на постаті померлих, які стояли вздовж вулиці, розділені рівними інтервалами. Бруд і грибок плямами вгризався в старі двоповерхові будівлі. Сніг іще не обліз з хідників. У брамах нерівно завивали протяги.
Чоловіки у «воронку» чекали, аж доки світло в помешканні не гасло. Тоді вони припиняли, можливо, свої неспішні розмови. До того вони розмовляли про щось буденне: про те, чи скресла вже крига на Дніпрі, і про те, як уже хочеться літньої спеки, і про арештованого колегу, з яким вони всього лише кілька днів тому ось так чигали на ворога режиму, а тепер уже і його самого допитували слідчі.
Вони вичікували, мабуть, ще якийсь час після того, коли світло гасло. Сиділи в повній тиші і темряві. Когось із них, напевно, хилило в сон. Ставало зовсім холодно. Надходило роздратування. Треба було дочекатись, щоб той, кого мали арештувати, — а також усі члени його родини — встигли заспокоїтися, звично і зручно вмостились у власних ліжках, зростися з ними в просторі ніжного сну початку ночі.
Ось тоді вони й вислизали з машини. Гасили недопалки каблуками чобіт. Пірнали в браму. Піднімалися сходами. Гупали в двері. Робили це швидко й гучно. Ще гучніше.
З того боку — хоч перші миті продовжувала стояти пронизлива тиша — повітря розпирав лячний ірраціональний жах.
Коли вони увірвались до помешкання Рильських і почали перевертати речі, його дружина Катерина, яка так і залишалась лежати в ліжку, вибрала мить, схопилася і, знявши зі стіни мисливську рушницю чоловіка, заховала її поруч із собою під ковдрою.
«О, звідки вона тут?» — здивовано підняла вона брови, коли один зі співробітників ДПУ зірвав із неї ковдру.
Упродовж п’яти місяців Рильського тримали в камері з іншими арештованими і водили на допити. Він повинен був зізнатись у націоналістичних нахилах, тісних зв’язках зі Спілкою визволення України, підривній діяльності на шкоду Радянського Союзу, дружбі з ворогами народу, шкідництві. Якраз у розпалі був процес над СВУ.
Під час допитів Рильський усно й письмово вибудовував складні конструкції, плетива причин і наслідків, що розгортались одночасно у різних логічних площинах. Він робив із себе наївного, але відвертого чоловіка, м’якотілого й заплутаного, схильного улягати впливам, поглинутого сумнівами любителя випити. (Робив чи був таким?) Слово «чарка» у протоколах допитів зустрічається страшенно часто: більшість «помилок», які Рильський визнає за собою, пов’язані з розмовами за «чаркою» з тими чи іншими ворогами народу, яким вдалося Рильського обплутати.
Він чесно визнавав за собою «гріх українства» й «націоналізму», але щоразу додавав до цих зізнань уточнення про власну недалекість і слабкість, про недостатнє знання марксистської теорії, про легковірність. Говорячи про український націоналізм, Рильський нав’язливо використовує образ свинцю, прикутого до ноги, важкого тягаря, гирі.
Під час допитів він не говорив неправди. Але водночас і правди не говорив. Вигадливість поета, якому доступний обшир епітетів і художніх засобів, людини, яка засвоює мить за посередництвом слова, яка володіє витонченістю відтінків і грою світла й тіні, невловними бризками значень, в певному сенсі його порятувала. Він не брехав і не говорив неправди, а просто ледь зміщував акценти й наголоси. Трошки змінював композицію. Широта розуміння неоднозначних феноменів життя, весь його досвід відчуття «краси отрути» і «отруєної краси» дозволяли бути переконливим проти слідчих. Його поетична пластичність і гнучкість межували з прогинанням. Це був лише початок процесу, повільний рух у розкришення ідентичности. Уламки невпинно дрейфували, віддаляючись одні від одних.
Даючи свідчення про тих чи інших знайомих, Рильський дбав, щоб погоджуватись зі слідчим тільки у випадку осіб, про яких було відомо, що вони засуджені і приречені. Всіх інших Рильський характеризував як людей, глибоко відданих ідеям марксизму-лєнінізму.
Це був початок його співпраці з радянською владою. Попереду на Рильського чекало життя заслуженого радянського поета, автора «Пісні про Сталіна» — яка, разом із примхою Хрущова, зберегла життя поета в 1937-му. Багатьох його близьких друзів знищили. Їхні беззахисні, розгублені óбрази просочувались у сни, стояли завжди десь за кілька кроків від нього. Він не те щоби брехав і не зовсім говорив правду. Він продовжував жити, отруєний. Він пізнав розрив між порожнечею художнього засобу і дійсністю: в токсичній отруті, що не давала жити, але й дозволяла не помирати, жодної краси не було.
Під постійним тиском, під задушливим ковпаком, у намулі ритуалів Рильський продовжував все життя балансувати на
