Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Протягом п’яти місяців ведення слідства Рильському чотири рази доводилося знайомитися з новим слідчим. Новенький насамперед повідомляв про арешт свого попередника. Щоразу те саме: ворожі наміри було вчасно викрито — мало не по-змовницьки заспокоював в’язня слідчий, — на злочинця чекало покарання.
Коли 19 серпня було видано наказ звільнити Рильського з-під арешту, йому повідомили про це не одразу. Спочатку розіграли жарт: слідчий сказав, що провину доведено, і вже завтра Рильського на 10 років відправляють на Соловки. Після цього ув’язненого відпровадили на побачення із дружиною, яка щойно повернулась із зустрічі з Генеральним прокурором Республіки. Зауваживши її піднесення, Рильський вирішує не говорити про вирок.
«Це вже не психологічний тиск слідчого Андрєєва, а зразок людської підлости», — пише син Рильського у спогадах.
Але чи психологічний тиск людини на людину не є завжди зразком людської підлости?
Повернувшись додому, Рильський присів навпочіпки і, заливаючись гавкотом, на чотирьох увірвався до кімнати, викликавши бурхливу радість у маленького сина.
Так його сеттер-ґордон казився, захлинався щастям, намотував кола, теліпав вухами, опинившись за містом, на природі, у лісі, над озером, серед залитої сонцем свободи й тиші.
Чому вони його відпустили? Невже тому, що йому вдалося переконати їх у своїй відданості режиму? Невже через визнання власної провини і обіцянки служити Радянському Союзу? Це було б надто просто й логічно, надто визначено. Стільки людей під час допитів говорили можливе й неможливе, аби порятуватись, зводили наклепи на себе й на інших, виплітали майстерні, бездоганно-логічні панно з брехні, клятв, аргументів і доказів, застосовували найпереконливіші засоби самовираження, безліч разів посилені страхом смерти. Їм це не допомагало.
Рильського відпустили випадково. Відтоді він докладав зусиль для порозуміння з режимом — але життя його тривало далі через вигадливу гру випадковостей і примх, настроїв тих чи інших впливових людей, суб’єктивних симпатій, погодних умов, роботи чийогось кишково-шлункового тракту чи вдалого сп’яніння.
Ось як тоді, під час прогулянки Хрущова і українських письменників Дніпром на пароплаві у травні 1948-го, куди Рильського не запросили. Перший секретар (знову — після недовгої паузи) потерпав від дошкульного сонця, яке несподівано швидко напекло йому лисину, поки він насолоджувався вітерцем, до того ж від шампанського почалася печія — поет Тичина вибрав невдалий момент, щоб наблизитись і поговорити з Хрущовим про Рильського, якому дав обіцянку. Хрущов вилаявся і бризнув слиною, він і чути не хотів про клятого націоналіста. Треба було повісити його ще в 1945-му поруч із бандерівцями, яким він так співчував, десь на Західній Україні. Він порятував його десять років тому, коли не поставив свого підпису під наказом про розстріл, а той так і не затямив нічого!
Тичина похитнувся і побілів. Вино з келиха розхлюпалось на палубу, мало не омивши туфлю Першого секретаря. Той не помітив цього, продовжуючи біситись. Вибух гніву змусив усіх присутніх замовкнути і завмерти. Тріпотів лише прапор і білі сорочки на присутніх.
За кілька хвилин до Хрущова знову повернулася його звична благодушність. Тичини поруч із ним не було, а поет Бажан у відповідь на здивоване запитання підказав, що той замкнувся у себе в каюті. Всім же відомо про його слабкі нерви, про його надзвичайну вразливість. Він налякався, по-справжньому налякався.
Хрущов терпляче стукав у замкнені двері і переконував Тичину вийти. Він примирливо говорив щось про те, що нехай собі буде той Рильський, хрін із ним, ну навіщо ж поводитись так по-дитячому? Чому вони всі, ці письменники, поводяться, наче діти? Перший секретар кликав поета випити, але в каюті було зовсім тихо. Так, ніби там уже давно нікого не залишилось.
Після п’яти місяців, проведених у в’язниці, Рильському більше ніколи не росли вуса.
Наступного дня після звільнення вони з дружиною вийшли погуляти на бульвар Тараса Шевченка, і Рильський знепритомнів. Був серпневий день. У тополях шарудів сухий вітерець. Дружина потім сказала, це сталося від надміру свіжого повітря.
1931 року Освальдові Екартові Бурґгардтові з дружиною і сином дозволили покинути Радянський Союз і виїхати до Німеччини. Він народився у родині німецьких колонізаторів: його дід, Авґуст Бурґгардт у ХІХ столітті переїхав із прусського міста Зольдіна на Волинь, щоб заснувати фабрику сукна.
Зерова з Петровим Бурґгардт знав іще з Університету святого Володимира, де вчився на романо-германському відділі філологічного факультету. У всіх трьох, хоч вони й вступили до Університету в різні роки, було багато спільних викладачів, зокрема — Володимир Перетц.
На початку Першої світової війни Бурґгардта через його неблагонадійне походження було вислано царським режимом на заслання до Архангельської области. Ці заслання значно різнилися від тих, у які почали відправляти «ворогів народу» вже за радянської влади, але, звісно, Бурґгардтові порівнювати не було з чим. Навряд чи перебування у Мар’їній горі можна було назвати приємною пригодою, однак суворі морози, арктичний видимий вітер, нескінченний сніговий простір з його напівтонами і галасом білого, вкриті модринами, ялицями й соснами рівнини налаштовували на споглядання. Серед споглядання відбувалося перетворення. Перебуваючи так далеко від місць, у яких народився, Бурґгардт чітко відчув, що належить їм. Німець за походженням, досі він писав поезію російською мовою. Із заслання він повернувся українським поетом.
Навколо його глибоко посаджених, з виразними повіками, очей залягали тіні. Погляд незмінно свідчив про задуму. Перебуваючи в товаристві, поруч із друзями, просто посеред жвавої бесіди він міг немов поринути куди-інде, заблукати поміж думок. Однак він бував і пристрасним, і діяльним.
Це він, Бурґгардт, не раз зустрічав приятелів на порозі помешкання Якубського біля Сінного ринку, коли жив там упродовж певного часу, після Баришівки.
Це про нього Зеров розповідав згодом Петрову, що той міг годинами стовбичити перед вікном і дивитись на розбиту дорогу й баюри, повні болота. Петров, звісно, все перекрутив і приписав цю звичку самому Зерову, хоча йому чудово відома була схильність Бурґгардта до споглядання, його занурення в невідомі простори по той бік.
Єдиний з них усіх він мав куди втікати. Вони відпроваджували його заздрісно і печально. Тут не було навіть над чим міркувати: навколишній жах згущувався дедалі більше. Бурґгардт вирушав туди, в Европу, культурою якої вони стільки років живились і потяг до якої останніми роками став небезпечним для життя. Вони ж не мали жодного виходу: тільки продовжувати займатися поки дозволеним, відступати на все менші і менші клаптики простору, стоячи вже навіть не на одній нозі, а на одній нозі навшпиньки. Напевно, на прощання вони обмінювалися підбадьорливими жартами і домовлялись зустрітись іще не раз. Передавали одне одному давні натяки, улюблені цитати, згадували
