Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

Перед від'їздом Вайс зайшов за Генріхом у готель і побачив його у стані нестямного відчаю. Він сказав: або Вайс допоможе перестріляти всю цю сволоту, що знущається з дітей, або він зробить це сам. Якщо Йоганн спробує заважати йому, він застрелить його.

— Добре, — сказав Вайс, — я допоможу тобі. Але спершу допоможи врятувати дітей.

— Як?! — закричав Генріх. — Як?

— Ти маєш ще кілька днів. Тільки не гарячкуй. У мене є відомості про польських підпільників. Зв'яжися з ними. Я навчу тебе, як це зробити.

— А ти?

— Я в таких небезпечних авантюрах не беру участі. Звільни мене від цього, будь ласка, — сухо сказав Вайс. — Не хочу, щоб мене повісили в гестапо.

— Боягуз!

— Так, — підтвердив Вайс. — І не приховую цього від тебе.

— А що ти раніше казав мені? В чому переконував?

— Бачиш, — роздумливо мовив Йоганн, — одна справа — критично ставитися до того, що відбувається навколо, а інша — зважитися на відкриту боротьбу, тобто стати на бік тих, проти кого ми воюємо.

— Виходить, ось ти який!

Вайс стенув плечима. Він не мав зараз сили на іншу розмову. Його змучила, знесилила нездоланна, засліплююча зненависть. Він настільки знемігся за ці дні поїздок по таборах, що, здавалося, самовладання ось-ось покине його.

Маленькі в'язні — підлітки й діти — втратили у таборах уявлення про інший світ, не схожий на той, в якому вони існували. Вони звикли до своєї приреченості. Вони знали, кого з них і коли поведуть або повезуть на тачці в «санітарний блок» — так називали тут газову камеру з глухими стінами без вікон і пологою підлогою, оббитою жерстю.

Раніше, коли не було газової камори і крематорію, в'язнів розстрілювали по середах і п'ятницях. У ці дні діти намагалися ховатися, і дорослі допомагали їм сховатися. А тепер, коли муфельні печі крематорію працюють без перерви, вдень і вночі, сховатися від них неможливо. І діти не ховаються.

Раз на тиждень для відправки в «санітарний блок» відбирають не менше двадцяти дітей — спочатку хворих, потім дуже виснажених, а коли хворих і виснажених для комплекту не вистачає, ті, в кого на грудях пришито жовтий клапоть, знають, що прийшла їхня черга. Знають задовго до цього дня. Старші пояснюють меншим, що це триває недовго і не так уже й боляче — скажімо, менше болить, ніж коли беруть кров. Трохи потерпіти — і потім уже не страшно, бо нічого не буде — ні табору, ні голоду, ні сплетеного з телефонного проводу батога. Нічого.

У таборі діти розмовляли одне з одним на дивній суміші мов, і ніхто їх не розумів, окрім них самих.

— Пане офіцер, — попросив Вайса метровий скелетик з виснаженим обличчям дорослого і величезними, по-дитячому ясними очима, — не відсилайте мене сьогодні в газовку. — І пообіцяв — Я можу дати ще кров, — Пояснив по-діловому: — Минулого разу кров не пішла. А звідки в мене може бути кров, коли мій пайок з'їли пацюки?

Був це хлопчик чи дівчинка — Йоганн не зміг визначити. Єдиною ознакою, за якою можна було відрізняти дітей від інших в'язнів, був їхній маленький зріст, а обличчя у всіх тут однакові: старечі, висхлі, нерухомі, ніби гіпсові маски, зняті з мерців.

Шарфюрер СС забезпечив Вайса цукерками, щоб йому легше було вивідувати в дітей про їхнє минуле. Але щоразу, коли Йоганн пригощав дітей, вони злякано відсахувалися і обличчя їхні ставали блідо-сірими, а ті, хто не міг стриматися, бачачи яскраву обгортку, все ж не наважувалися покласти цукерку в рот. Йоганн подумав, що вони не знають або забули, що таке цукерка. І коли він став наполягати, щоб хтось із дітей зараз же з'їв свою цукерку, хтось із них, на зріст вищий за інших, покірно скорився і чомусь ліг на землю. Через кілька секунд Вайс почув розпачливий зойк: підліток кричав, що йому дали погану отруту, вона діє повільно і, значить, довго доведеться мучитись.

Вайс вихопив цілу жменю цукерок із свого пакунка, гарячково розгорнув і почав несамовито жувати, намагаючись переконати, що вони не отруєні. Але підліток не вірив йому і все кричав, що йому дали погану отруту.

Інші діти мовчки, непорушно стояли поруч, і ніхто з них не тільки з обуренням, але навіть запитливо не глянув на Вайса. І коли підліток нарешті підвівся з землі, в його очах не було нічого, крім здивування, що він живий і не відчуває мук.

Неможливо розповісти про Вайсові відчуття, коли він, намагаючись врятувати хоча б кого-небудь з в'язнів, відвідував так звані «молодіжні» табори. Здавалося, його намертво зсудомило, відібрало всі почуття, крім нездоланної жадоби помститися.

Залізна захисна Вайсова зброя пекла його. Душевні сили зовсім залишили його, він зараз майже не міг розмовляти з Генріхом, якого опанувала прострація після першого ж відвідання дитячих таборів і тепер, у стані тупого сп'яніння, він белькотів лише, що це дивовижно, що людина — нікчема у своїй суті і всіх людей на землі після такого треба знищити, як паскудну комашню.

Вайс забрав у Генріха пістолет, щоб він не заподіяв собі смерть або не застрелив першого ж есесівця, який захоче відвідати його із ввічливості. І коли виходив, замикав його у номері, наодинці зі шнапсом.

Йоганн нічого не міг із собою зробити, і йому інколи здавалося, що він божеволіє. Він ловив себе на тому, що ніби здалеку уважно, допитливо і презирливо спостерігав за Вайсом, чує його голос, коли той обговорює з адміністрацією концтабору всі деталі відправки дітей. Чує, як Вайс каже недбало й цинічно:

— Панове, не треба бути ідіотами. Половина здохне в дорозі. Отож, виходячи з цього розрахунку, слід комплектувати подвійну кількість. Начхати мені на картотеки! Я здаю певну кількість голів. Що?

І знову він чує гнівний, верескливий Вайсів голос:

— Ви гадаєте, гер шарфюрер, що ці виродки про щось пам'ятають? У такому разі, мушу вас запевнити, вам більше личить фронтовий підрозділ