Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Я теж можу дістати ковдру, — сказала сестра. — Обгорну нею рушницю, а ще принесу твої черевики й свої, надягну інші джинси й сорочку, а ці заховаю, і вони подумають, що я в них і досі; візьму мило й гребінець, ножиці, голку, «Лорну Дун» та «Швейцарську родину Робінзонів».
— Захопи всі набої двадцять другого калібру, які знайдеш, — мовив Нік Адамс. І поквапно додав: — Мерщій назад! Ховаймось! — Він побачив на дорозі бричку.
Вони лягли долілиць за кедрами на пружний мох, дослухаючись, як м'яко ступають кінські копита по піску, як ледь чутно поскрипують колеса. Люди в бричці мовчали, та Нік Адамс нюхом почув їх, коли вони проїжджали поруч; а ще він почув запах змилених коней. Він і сам спітнів, поки вони від'їхали далеченько в напрямку пристані, адже ж вони могли зупинитись біля джерела напоїти коней чи напитись самим.
— Це вони, Мала? — запитав він. — Вони, — відказала сестра.
— Плазуй назад, — сказав Нік Адамс.
Він поплазував просто до болота, тягнучи за собою торбину з рибою. В тому місці було сухо, бо драговина поросла мохом. Потім Нік звівся на ноги, сховав торбину за стовбуром кедра і махнув сестрі, щоб вона відходила далі. Вони увійшли в кедрові зарості, ступаючи нечутно, мов олені.
— Одного з них я знаю, — сказав Нік Адамс. — Це сучий син.
— Він казав, що вистежує тебе вже чотири роки.
— Я знаю.
— А той другий, здоровило в голубому костюмі, в якого на обличчі написано, що він любить жувати тютюн, — із півдня штату.
— Ага, — сказав Нік. — Ну, тепер, коли ми на них надивилися, мені краще рушати. Ти втрапиш сама додому?
— Певно. Я піду навпростець до вершини пагорба й обминатиму дорогу. Де ми зустрінемось увечері, Ніку?
— Я гадаю, тобі не варто йти, Мала.
— Краще я піду з тобою. Ти не уявляєш, як мені цього хочеться. А мамі я напишу записку й поясню, що пішла з тобою і що ти подбаєш про мене як слід.
— Ну гаразд, — погодився Нік Адамс. — Я чекатиму коло великої ялиці, тієї, в яку влучила блискавка. Та, що внизу, над бухтою. Знаєш її? Біля шляху.
— Але ж це біля самісінького будинку!
— Я не хочу, щоб тобі довелося тягти речі надто далеко.
— Я зроблю, як ти скажеш. Тільки будь обережний, Нікі.
— Коли б мені оце рушниця, я б дійшов до узлісся й порішив отих двох виродків, поки вони ще там біля пристані, потім прикрутив би дротом до них по залізяці і вкинув у воду.
— А що б ти потім робив? — спитала сестра. — Їх же хтось прислав сюди.
— Ніхто тієї сволоти не присилав.
— Але ж ти забив лося, і продавав форель, і вбив те, що вони витягли з твого човна.
— Ну й добре зробив.
Він не любив згадувати, що то було, бо саме це вони й використовували проти нього як речовий доказ.
— Знаю, але людей ти вбивати не будеш, саме тому я і йду з тобою.
— Облишмо про це балакати. А все ж мені б хотілося порішити тих двох виродків.
— Знаю, — сказала вона. — І мені теж. Але ми не вбиватимемо людей, Нікі. Обіцяєш мені?
— Ні. Я не певен, чи безпечно тепер відносити форель.
— Давай віднесу я.
— Ні. Вона надто важка. Я понесу її через болото аж до лісу позад готелю. А ти йди прямо до хазяйки і глянь, чи вона вдома та чи все гаразд. Якщо так, шукай мене біля великої липи.
— Через болото далеко, Нікі.
— З виправної колонії теж далеко.
— Можна мені піти з тобою через болото? Я заскочу до готелю, зроблю все, як ти сказав, а тоді вийду до тебе й заберу рибу.
— Можна й так, — сказав Нік. — Але я хочу, щоб ти пішла дорогою.
— Чому, Нікі?
— Тому що ти можеш побачити їх на дорозі й скажеш мені, куди вони поїхали. Я зустріну тебе в памолодку за готелем, біля великої липи.
Нік чекав у молодому ліску понад годину, та сестра не приходила. З'явилась вона дуже збуджена, і Нік помітив, що вона стомилась.
— Вони у нас дома, — сказала дівчинка. — Порозсідалися на веранді, дудлять віскі та імбирний ель, а коней випрягли й завели до стайні. Кажуть, що чекатимуть, доки ти не повернешся. Це мама розповіла їм, що ти пішов рибалити на затоку. Гадаю, вона ненавмисне. Сподіваюсь, що ні.
— А як місіс Пакард?
— Я застала її на кухні, й вона спитала мене, чи я тебе бачила. Я відповіла, що ні. Тоді вона сказала, що чекає на тебе з рибою. Вона тривожиться за тебе. Так що можеш нести форель.
— Гаразд, — мовив він. — Риба гарна й свіжа. Я переклав її в папороть.
— Можна мені зайти з тобою?
— Ну звичайно, — сказав Нік.
Готель містився в довгій дерев'яній будівлі з верандою, яка виходила вікнами на озеро. Широкі дерев'яні сходи вели до причалу, і вздовж них тяглася кедрова загорожа. На веранді стояли кедрові стільці, а на них сиділи люди в білому, ще молоді на вигляд. Із трьох труб на галявині, куди вели стежки, била джерельна вода. Джерело було мінеральне, й через те вода відгонила тухлими яйцями; Нік із сестрою пили її, тренуючи силу волі. Щоб зайти до готелю з двору, де була кухня, вони перейшли кладку через невеликий струмок, який впадав у озеро біля готелю, і задніми дверима пробралися до кухні.
— Помий рибу і поклади в льодовню, Нікі, — сказала місіс Пакард. — Я зважу її пізніше.
— Місіс Пакард, — мовив Нік. — Не міг би я порозмовляти з вами хвилинку?
— Гаразд, — одказала вона. — Тільки ж бачиш, я зайнята.
— Якщо можна, я хотів би взяти гроші зараз.
Місіс Пакард була вродлива, дуже заклопотана жінка в смугастому бавовняному фартусі. Вона мала чудовий колір обличчя. Разом з нею на кухні поралися служниці.
— Не за рибу, бува? Ти хіба не знаєш, що продавати форель заборонено?
— Знаю, — відповів Нік. — Я приніс вам цю рибу в дарунок. Я мав на увазі те, що рубав і складав у вас дрова.
— Зараз дам, — сказала місіс Пакард. — Треба
