Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Здається, я розумію, Віллі, — промовив він.
— Ет, паскудство, — сказав Віллі. — Не розумієш ти нікого, хто тебе любить.
Із книги «Оповідання Про Ніка Адамса» From the book
Три постріли
Нік роздягався в наметі. Він бачив тіні свого батька й дядька Джорджа, відкинуті багаттям на тент. Збентежений і засоромлений, Нік роздягався швидко, як тільки міг, хоча дбайливо складав одежу. Йому було соромно — він згадав учорашню ніч. Цілий день вік не думав про те, що сталося.
Після вечері батько й дядько пішли до озера порибалити з ліхтарем. Перш ніж зіштовхнути човен на воду, батько велів йому в разі чого тричі вистрілити з рушниці, і вони відразу ж повернуться. Нік поволі пішов лісом до намету. В темряві чувся плеск весел. Батько веслував, а дядько, сидячи на кормі з вудкою, закидав блешню. Він сів туди відразу ж, тільки-но батько зіпхнув човна. Нік дослухався, доки не затих плюскіт весел.
Йдучи назад лісом, Нік відчув, як його огортає страх. Йому завжди було лячно поночі в лісі. Відкинувши полу намету, він роздягся і в темряві тихо заліз під ковдру. Вогнище біля намету вичахло, тільки жеврів присок. Нік лежав нерухомо і намагався заснути. Ніде ні шелесне. Нік знав, що якби до нього долинув бодай лисячий гавкіт чи совиний крик, все було б гаразд, бо він не боявся чогось певного, знайомого. Але страх поступово проймав усе його єство. Зненацька перед ним примарою виникла смерть. Лише кілька тижнів тому, коли він був дома, в церкві співали псалм: «Колись урветься срібна ця струна». Слухаючи його, Нік збагнув, що й він помре, і це його страшенно засмутило. Він уперше по-справжньому усвідомив, що йому теж доведеться колись умерти.
Тієї ночі він сидів у вітальні, намагаючись при світлі нічника читати «Робінзона Крузо», щоб прогнати від себе думку про те, що колись срібна струна його життя неминуче урветься. Зайшла служниця і пригрозила, що поскаржиться батькові, якщо він негайно не піде спати. Він ліг у ліжко, але, як тільки служниця пішла до своєї кімнати, знову повернувся до вітальні й при лампі читав аж до ранку.
Такий самий страх опосів його минулої ночі в наметі. Він гнітив хлопця тільки вночі. Спочатку це було скоріш усвідомлення страху, чекання страху, а незабаром з'явився сам страх. Коли страх став нестерпним, Нік ухопив рушницю й, виставивши дуло з намету, тричі вистрілив. Рушниця щоразу дуже боляче відбивала йому в плече. Нік чув, як луна пострілів котиться поміж деревами. Постріли прогнали його страх, він ліг, очікуючи на батька, і заснув ще до того, як батько й дядько загасили ліхтар на другому боці озера.
—. Клятий хлопчисько, — вилаявся дядько Джордж, коли вони повеслували назад. — Навіщо ти сказав йому, щоб він нас покликав? Певне, вроїв собі якусь химеру.
Дядько Джордж, батьків менший брат, був запеклий рибалка.
— Та мабуть. Він ще зовсім дитина, — сказав батько.
— То не треба було брати його з собою в ліс.
— Я знаю, що він страшенний боягуз, — сказав батько, — але ми всі були такими в його віці.
— Він мене просто дратує, — сказав дядько Джордж. — Що не слово, то брехня…
— Ну годі, не сердься. Ти ще матимеш нагоду порибалити. Вони зайшли до намету, і дядько Джордж посвітив ліхтариком просто у вічі Нікові.
— Що сталося, Ніку? — спитав батько. Нік сів на постелі.
— Щось середнє між лисицею й вовком вило тут біля намету й ганяло довкола, — відповів він. — Менше схоже на лисицю, а більше на вовка. — Вираз «середнє між» він засвоїв недавно від дядька.
— Він, мабуть, чув, як крикнула сова, — сказав дядько. Вранці батько побачив дві великі липи, що росли навхрест і терлися одна об одну, коли віяв вітер.
— А може, це липи рипіли, Ніку? — спитав він.
— Не знаю, — відказав Нік.
— Не треба ніколи лякатися в лісі, Ніку. Тут немає нічого такого, що могло б заподіяти тобі зло.
— Навіть блискавка? — спитав Нік.
— Так, навіть блискавка. Якщо тебе захопить у лісі гроза, виходь на відкрите місце. Або ставай під бук. У них блискавка ніколи не б'є.
— Ніколи? — здивувався Нік.
— В усякому разі, я ніколи не чув, щоб у бук ударила блискавка, — відповів батько.
— Добре, тепер і я знатиму це, — сказав Нік.
Зараз він знову роздягався в наметі. І знав, що дві тіні відбиваються на тенті, хоч і не дивився на них. Потім він почув, як хтось витягає на берег човна. Тіні зникли. Почув він також, як батько з кимось розмовляє.
Потім батько гукнув:
— Одягайся, Ніку!
Він похапцем одягнувся. Батько зайшов до намету й почав порпатися у рюкзаку.
— Надягни пальто, Ніку, — сказав він.
Індіанці виїхали
Від ферми старого Бекона дорога на Петоскі здіймалася круто вгору. Ферма стояла біля підніжжя узвозу, і через те здавалось, що дорога починається на самій фермі, стрімко здирається на довгий та високий піщаний пагорб і губиться між деревами, там, де поле несподівано переходить у густий ліс.
У лісі відчувалась уже прохолода, і мокрий пісок на дорозі не груз під ногами. Дорога бігла то вгору, то вниз, а обабіч підступали зарості дикої малини, ожини та букового молодняка, які час від часу доводилось вирубувати, щоб дорога не заросла зовсім. Улітку понад дорогою індіанці збирали ягоди й несли їх продавати до котеджу; червону лісову малину, яка була дуже ніжна й чавилася від власної ваги і яку вони збирали в кошики та накривали буковим листям, щоб вона довше була свіжою, а пізніше ожину, лискучу й тверду, яку рвали просто у відра. Індіанці тихо пробиралися лісом до котеджу біля озера. Ніхто не чув їхніх кроків, тільки вже бачив, як вони стояли біля кухонних дверей з кошиками, повними ягід. Часом, коли Нік читав, лежачи в гамаку, він вгадував з запаху, що індіанці входять у ворота, минають купу дров й обходять будинок. Від усіх них пахло однаково. Цей
