Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
— Чого ж нє…
Зіна полізла під спідницю і дістала (знов спалахнули Вітині щоки) невеличкий бурдюк.
— Тут літра, — сказала. — Більше боялася.
Едик узяв бурдюк, витягнув ледве помітного корка, відпив.
— Клас. Мій любимий первачок на корені. Покайфуємо з корешами.
І до сестри:
— Та лахудра, Наташка, не знайшла? Чи відкупилася?
— Та, певне, відчула, як обмацувала. — Зіна бридливо скривилася. — Зразу натякнула. Я їй і дала четвертак.
— Сука, — різонув Едик. — У нас неї каптьорочною бл… називають. Мало не щоночі в бараку ночує, шваль. Навіть, як не чергує, й то приходить. Могла й десяткою обійтися.
— Ну так і сорочку ж защитала. Я сама призналася, щоб утішити.
У сусідній кімнаті, де, очевидно, теж проходило побачення й звідки чулися голоси, раптом вони переросли в крик — чоловічий, затим жіночий, удари. Явно кликали на допомогу. У коридорі загупали кроки, знову крик — виразніший — мабуть, відчинено двері.
— Сопляк, уб’ю, на…
І ще брудніша лайка. Голос:
— Иди, иди, счас свое получишь.
Потім глухий удар, зойк, жіночий крик навздогін.
— Наташка, мабуть, лупонула, — сказав Едик. — Да-ак, придурків тут хватає. До Костолома жінка вроді приїхала… Зірвався… Да ну його… Давайте про своє балакати. Кажи, мала.
— А що казати?
— Просто кажи. Щоб я чув твій голос. Щоб на рік вистачило.
Віта взялася розказувати, як змінюється їхній мікрорайон. Чим далі вони розмовляли, чим більше вдивлялася Віта в Едика, тим більше дивувалася. Вона боялася побачити зломленого і змарнілого, а він виглядав змужнілим, взагалі мовби новим, певним у собі, з гумором, таким, що начеб нічого не втратив, а навпаки — набув. Набув що? Чого? Упевненості, самовпевненості? Нахабності? Нахабності, що просвічується у всій поставі, а вона…
Віта відчувала, як її бентежить і тривожить цей чоловік, як росте її захват, захоплення ним. Навіщо? Чому? Чи розкаюється він?
І раптом подумала: «А то його справа, не моя. Не моя». Вона щось ніби скинула з пліч. З душі. Тривога стала начеб летючою, пташкою, що кудись полетіла й не вернеться. То вона знає напевне. Чи так хоче? Віта злякалася й намагалася прогнати цей новий страх.
«Страше, лети від хати», — почула чи згадала десь прочитане.
Наче полегшало і стало тепло, як ставало колись, коли пригорталася до мами Дази.
Час відраховував хвилини побачення справді безжалісно. І настав момент, коли Едик попросив:
— Залиш нас на п’яток мінут, сестричко. Тре з малою парою слів перекинутися.
Зіна поцілувала брата, сказала, що передасть усім від нього вітання, й вийшла.
Віта мимоволі зіщулилася. Що він робитиме? Робитиме з нею… Невже… спробує… зґвалтувати…
— Не бійся, мала, — голос Едика хрипкий. — Не чіпатиму тебе, як, може, подумала. Дочекаєшся мене, правда? Півтора року лишилося.
— Я… чекатиму, — видихнула Віта.
— От і ладок. А тепер…
Після невеликої паузи він сказав:
— Не дивуйся, що почуєш. Хочу, щоб ти наостанок ще один подарунок лишила. Який тут мене зігріватиме.
І після ще одної нетривкої паузи:
— Залиш мені свої трусики.
— Щ-що…
— Я прошу лишити трусики.
— Що? — Віта не вірила почутому.
— На згадку… На теплу згадку… Залиш…
— Але я… Як ви… Як ти смієш! Нізащо!
«Я щось чула про… Як це називається?»
Якесь дивне чуже слово вертілося у Віти в голові. Не могла згадати. Зрештою, вона може відкупитися. У рюкзаку є змінні труси, якщо вже він… Якщо… Бо що він може зробити, цей зек… Вона нагнулася до наплічника.
— Ні, залиш мені ті, що на тобі. Ну? Зніми швидко, бо зараз зайдуть. Я відвернуся. Я тебе дуже прошу.
Він справді відвернувся. Віта спробувала шарпнутися до дверей. Едуард відчув її рух, простягнув руку, яка перепинила шлях. Могла її обминути, спробувати обійти, рвонутися, закричати, але спинилася. Розуміла: тоді все буде по-інакшому. Але де буде він і де вона?.. Її наче торкнувся темний, але сильний вихор. Підхопив на мить і опустив на підлогу. Неслухняними пальцями Віта зняла трусики, тремтячи, як у пропасниці, простягла чоловікові, якого перед тим підняла так високо в своїй уяві. А тепер? Куди він падає і куди впала вона? Чи він такий нещасний? Він… нещасний?
— Дякую, мила, — сказав він (не «мала», а «мила») і притулив її найінтимніший одяг до губ. — Ходімо.
Квапливо засунув здобуте під робу, розчинив двері й гукнув:
— Солдат! Ми уже!
Тоді похитав чомусь головою, схопив однією рукою сумку з продуктами, а другою рукою Віту за кисть руки.
— Ходімо! Не опирайся!
Віта йшла між рядами колючого дроту й здавалася собі геть роздягнутою. Наче на ній зовсім нічого не було. Геть нічого. І це бачив і солдат, котрий повів Едика-Еміра, і бачить другий, який супроводжує її із Зіною, підступною, як і брат. І бачить лахудра Натаха, яка ночує в зеківському бараку, а тепер іронічно дивиться їм услід. А потім це побачить колона зеків, котру зустрінуть за ворітьми колонії.
— Какиє тьолочки-метьолочки, — гукнуть не до них, до неї.
— Молодая тьолка, а та уже коровушка. Пойдем пастись? Га-га-га!
Ще якісь брудні слова. Регіт. Віта от-от зомліє. Зіна хапає її за руку. Тримає міцно-міцно. Так, що, здається, от-от хрусне кістка.
— Отставить, — крик. — Шестой отряд, не сметь. Это советская девочка.
— Совдєвка, улю-лю-лю, — кричить котрийсь із зеків, збуджуючи нову хвилю реготу.
Проте дорогою до вокзалу Віта поступово заспокоюється. На неї накочується густа гаряча хвиля. Але не сорому і злості. Чогось зовсім іншого, чому немає назви.
І немає ціни? Чи вона є? А він же навіть не поцілував на прощання…
11
Даздраперма вернулася додому, в квартиру дочки, а Олесі все ще не було. Не відала, що й робити, а Віталію не хотіла тривожити. Лишилося хіба чекати, а чекати вона не любила.
Колись сказала колезі по роботі:
— Покажи мені, хто любить чекати, і я кину в нього каменем.
Ні, не любила — хотілося підігнати час, коли стояла в черзі, а черг було багато: в гастрономах, промтоварних магазинах, в аптеках — скрізь були черги. Не любила чекати, коли виздоровіє Віта, яка хворіла в дитинстві часто, аж занадто часто. Не любила чекати звістки од когось, коли знала, що звістка має надійти, а її не