Сімурґ - Світлана Вадимівна Поваляєва
— БляаааааааааааааааааааааааааааааааААААААА!!! я впав у прірву!
— Єдєм на море все і піздєц!
— Яке нах море?! Я впав у прірву!!!
— Лююуууди! хто має грубу англійську шпильку?
— На фіга тобі?
— Ти шо, камасутру не вчив у дитинстві?
— …і карабок в рюкзакє!!!…
Коли Казка припиняє себе усвідомлювати, вона зникає: іде злити конденсат, і не повертається. Зашпортуючись, іноді навіть падаючи з травматичними наслідками, Казка ломиться у бік Замкової через Узвіз, і в цей час — у медвяно-чайному передзахідному сяйві — вже не відкидає тіні. Тінь безформною субстанцією стрімко віддаляється у протилежному напрямку — навспак, на Сходи. Приблизно з тією ж швидкістю з Казки вихмарюється брутальна п’яна безтямність. А на горі Казка вже цілком в нормі. Вибирає собі місце і розкладає ватру. Ніколи не замислюючись над тим, хто залишає їй дрова.
…півдумки і — ESC, abort, але вони все одно не припиняють думатися… день згадай — коли сонце і ти — як осіння муха на піску — роздратована, зачудована, паралізована, сонно усвідомлюєш свою блискавичність, відсторонена і самотня, зі своїм холодом у хребті та личинками-гробачками в голові, замість ситого спокоєм черепа, спокій пересічного шизофреніка, діагноз… десь там, біля річки, під сонцем, бабки балансують на тичках, спінінгах, вудках, чиїхось великих пальцях ніг або колінах — таким у чистому вигляді є «місце під сонцем», ДНК спаплюженої метафори, основний хромосом закладеного сенсу… дощ без грози — це осінь, це сталість, це старість, кого ти хочеш обдурити? себе, звичайно! ти носиш у собі старість від зачаття, утім, як і будь-хто, просто не кожен відчуває це з дитинства, і не кожен усвідомлює це в юності, і не кожен хворіє на це замість квітнути молодістю, але що тобі до решти? це ж тобі, хоч волай на весь світ, боляче від своєї вічної старості, ніби смерть пошматувала тобі всі кишки і легені, і зябра, в горлі — ніби перманентна ангіна, в голові — цілий музей ентомології, теж вічний, хоча й щомиті розсипається на порох наступний вид комах, безліч ретельно добраних екземплярів залишається на своїх місцях: пінопласт, шпильки, шкло, порох, запах ефіру або хлороформу, дві кварти кропки на Лемківській Ватрі, незмінний залишок химерної хітинової краси усього, що так бридко рухає ніжками, жвальцями, вусиками-антенулами, щелепами, хеліцерами і педіпальпами, щетинками і, звичайно ж, крильцями, — незнищенні думки!
…так ненавмисно псуєш (особливо наосліп вночі) старанно сплетене у найнесподіванішому (для тебе) місці павутиння і вибачаєшся перед павучком, переважно подумки, рідше — пошепки… так стріпуєш з себе комаху і, не розрахувавши сили дотику, зіжмакуєш її всмерть, ще гірше — калічиш, а це зайві миті життєвої агонії, просиш вибачення, але завжди подумки, потай, похапцем, зніяковіло, зіжмакано: зім’ятій комасі — зім’яті вибачення… так необачно і знагла наступаєш на лапу кішці, що крутиться під ногами, нявчить і зазирає тобі у вічі, вимагаючи їжі, ти вибачаєшся вголос, але якось ніби фальшиво і награно, якось побіжно, не від серця, від несподіванки, як перед людиною, котрій у транспорті наступив на ногу, ой, пробачте, будь ласка, це просто рефлекс… ось так весь час невпинно руйнуєш довколишній світ речей, зв’язків, стосунків, енергій в кінцевому підсумку, немов якась сліпоглуха потвора, наче туля у порцеляновій крамничці, і на кожному пазлові світу, не замислюючись, викарбовуєш тавро своїх вибачень, ніколи не спиняючись і не замислюючись, кому вони взагалі потрібні, твої вибачення?! кому вони допоможуть, що вони змінять?! чи комусь колись ставало легше або краще від твоїх вибачень? може, мертвим? безперечно, вибачившись, трохи легше і жити, і помирати особисто тобі, прощення потребують ті, кому є кого прощати, вибачень — ті, кому є перед ким вибачатися, це як дві касти: Ті, що відчувають провину (клінічно вічні Боржники), і Ті, що тамують образу (Ті, кому весь світ винен), є люди, котрі вважають в чомусь або щось винним тебе, та ти втішайся принаймні тим, що ніхто нічого не винен тобі, стільки вільного простору! сальто — і ти — на протилежному березі річки, яка нікому не належить!
Цієї ж приблизно миті, і навіть у цьому ж географічному просторі, тільки, можливо, трохи в іншому часі, але розбіжність така мізерна (може, у кілька місяців, чи у рік), що і говорити про неї не варто, одним словом, зовсім поруч з горою, де Казка палить ватру, розфокусований джаз, відштовхуючись ногами від стін, плаває в маленькому підземному арт-барі «У Феді», мовби у вечірньому акваріумі, і якась ексцентрична парочка — дівчинка Фес і хлопчик Андрій — в очікуванні пива, сперечаються про щось, а може, вони просто так емоційно розмовляють, навіть не помічаючи, як зі стелі повільно виплутується, росте, розгортається, спускається все нижче величезна, мов трал, сажалка. Андрій усміхається, усміхається, усміхається, незмиґно дивлячись на роздратовану Фес, через стіл між ними перехиляється кельнерка, торкаючись стрейтчевими персами поверхні стола, міняє попільничку з єдиним недопалком, забирає порожній бокал, але і вона, здається, також впритул не бачить сажалки, вільно проходить крізь чарунки, повторіть, будь ласка, говорить Фес, і мені, з сумнівом докидає Андрій, от я би запросто за кимось прибирала попільнички і обкінчані пивом бокали, мимрить Фес, а я пішов би зараз на повітря, тоді пішли, як, перепитує Андрій, як це пішли, ми ж замовили «павтаріть», а Фес починає реготати, тоді ходімо швидше, і тут сажалка підчіплює їх і тягне вгору, до стелі, помітно, як чарунки сітки ромбами втискаються в одяг цих двох, — з очей мимовільних незацікавлених спостерігачів Фес і Андрій просто зникають, мов дві скалярії, котрих витягли з акваріума сажалкою.
Іскри ростуть з багаття, вогненні бджоли на тонюніх, як міцелій, пуповинках, стеблинах, павутинках, ниточках, ніде нічого не болить цьому світові, далеко внизу антрацитово ріка зблискує, тихої похмурої ночі росте міцелієм, димом, вовною, пара з її теплої незворушної поверхні, струменить і стелеться пасмом, сотається, вихмарюється під вогкою ковдрою низького захмареного неба, і тоді лише це кужеління пари й пара кажанів, темніших від неба, стрімких, наче плювки іскор з вогню — так само на мить пропалюють дірки у повітрі, чорніші за тіні, тільки вони й виказують рух на тлі завмерлих нічних