Сімурґ - Світлана Вадимівна Поваляєва
— Угу, і всі — мужики! Не, от ти помітив, шо самі лише мужики, і завжди з бухлом і гітарами.
— Ну, вона ж нікому з тих не дає, ти ж знаєш… і бухло гик! сама собі завжди бере.
— І наливається так, шо мало хто з тих мужиків на таке здатен!
— Ну і шо?! Хіба гик! то карно?
— Та нє… але якась вона не така. Навіжена. Йобнута. Відьма і курва. І я не знаю, чо’ ти на неї так запав! З тебе нарід вже лахає, наші сучки-зміючки за твоею спиною шелестять своїми роздвоєними язичками.
— О! А т-тобі х-хто гик! б-більше подобається: Оля-Арія чи Фес?
— Ясно, шо Арія! Нормальна тьола, прикиди в неї класні… я би її трахнув.
— Ну, та, чічас! Вона тобі навіть не відсмокче!
— Ця твоя шизічка точно в рота бере, як сигаретку! Ти як — вже пробував?
— Перестань! Гик! Мене гик! до не-гик! — ї тягне. Вона… гик!., м-мудра. І… проста. Без заморочок. У голову не шкварить.
Котяться схилами пивні пляшки батлбатлбатл-батлбатлбатлбам… екологічно. Війнуло каштановим квітом, шашликами, юним реготом, холодним травневим сонцем, підібраним вдень прямо з бруківки, наче призова кришечка. Вітром, бензином, далеким натовпом, дзвонами, що відгули… Яскраво (чи «ярко» або навіть «ярка» в якості займенника, як тепер ці кажуть, а вже скільки після революційної осені україномовних нефорів з’явилося!..) валитизвідсиназвсьокххмспкссчччишшщщщщ… навіть пішкарусом через татарку і трамвайний парк до КПІ а чорт! треба ж в інший бік а то аж на оболоні не так щоб аж але пішкарусом то запара години півтори якщо скоро і не зупинятися на пиво як пес на кожному стовпі але вже там ці тут ті тамтідадамда батлбатл батлбатлбатлбатлбам…
Тендітний серпик-Молодик, жива небесна істотка, поволі суне крізь теплу ранню ніч та поодинокі зоренята, мовби замріяний слимачок — виноградним листом. Густа бузина, оцвілий бузок і непролазний живопліт кущів, котрі всюди ростуть, але ніхто ніколи не знає, як вони називаються (окрім, імовірно, якогось причмеленого ботаніка), млосно вростають рясним, іще свіжим листям в аромат старезних акацій, у спокій прадавніх каштанів, котрі навіть вночі відкидають густу тінь. Неголосна розмова двох молодих людей (зовсім молодих, не більш як на двадцять років, судячи з тембру та інтонацій голосів) долинає саме з тих кущів, назви яких ніхто, окрім причмеленого якогось ботаніка, не знає. Невдовзі пауза перетворюється на звук двох потужних (постпивних, швидше за все) струменів.
По тому наповнюється шарудінням і подвійним клацанням запальнички. І завершується мелодійним звуком порожньої пляшки, що покотилася бруком, і далі — схилом, тихо потренькуючи об гілля та дрібні камінці.
Тінь оцінює ситуацію як сприятливу. Шпарка між павзою і першим вимовленим словом — менша за голчане вушко — є найбільш вдалою миттю для… Ну, вас це не стосується. Це просто невловна для звичайної швидкості сприйняття мить концентрації тиші. Ніхто б не помітив Тінь біля кущів, якби пішов на голоси двох п’яних створінь. Тому ніхто б і не помітив, як вона зникає — прослизає у голчане вушко. Просто замість першого після паузи слова розлігся нічними заростями несамовитий крик жаху, навіть не крик — вереск. В один голос. Триває не більше двох секунд.
(С-)Казка незворушно сидить на Замковій горі — саме під Молодиком і якоюсь зіркою. Перед нею жаріють вуглини догорілої ватри, розкіш нічного літа підступає звідусіль, ніби приплив, немов сон щастя, мовби щастя спокою. (С-)Казка (так вона називається, бо іноді буває Казкою, казкою, а подеколи — Сказом) чекає на Тінь. Якби хтось побачив Казку при ватрі, то не зауважив би тіні від неї. Вона пустила свою Тінь (те саме (С-)) погуляти — на полювання, ще коли спадень бавився сангінами, і тепер чекає на її повернення. Тепер, навіть якби Казку дійсно хтось побачив, то окрім Казчиної незворушності, більше нічого загрозливо-неприродного (як от відсутність тіні, наприклад) в око не впало б: помаранчеві жарини не відкидають світла навіть на її лице.
Доки Тінь гуляє, Казка вчиться давати собі на стрим від ворушіння ватри. Позбавляється манії «допомоги подорожнім равликам». Вчиться терпінню. Вона не торкає ватру, навіть коли найгрубші та напівсирі дрова починають щулитися, мружитись, згасати, пускаючи їдкий білий дим. Або тоді, коли раптом спалахують і розвалюються, викидаючи навсібіч іскри. Шкода, нема мідного дротика — кинути у вогонь і викликати зелену саламандру, усміхається Казка сама до себе. Вона не підправляє дрова, не допомагає ватрі весь час підтримувати буйне полум’я. На початку це вартувало потужних зусиль. Ватра чудово впорувалася і без втручання, довелося Казці позбавлятися метушливого бажання «бути при справі» — лише відсторонено спостерігати всепоглинаюче життя вогню, його цикли, метаморфози. Казка навіть не підкидає дрова, долаючи власну ненажерливість. Потужної ватри вистачає години на три. І жодної думки. Алкоголь вихмарюється з Казки, щойно вона потрапляє на Замкову. А потрібний тільки для того, аби відпустити Тінь. (С-)Казка відчуває, як тінь росте в геометричній прогресії до спадання Місяця. На Гекати Тінь вже заповнює собою всю хату — рухатись і дихати робиться так важко, ніби (С-)Казка вже у могилі. Тоді Казка з Тінню ((С-)), наче з гірським наплічником, повним каміння або піску, за спиною, вирушає в Місто. Купує дві літрових пляшки пива і йде на БЖ — на Дерев’яні Сходи. Вибирає собі місце, зручно вмощується, закурює і починає методично наливатися пивом.
Варіантів подальшого розвитку подій лише два. А в кінцевому підсумку — один. Або з’являється хтось з олдових знайомих, або підканує із залицяннями котресь із юних створінь — «нових неформалів», що заселили Сходи. Менше ніж за двадцять хвилин довкола (С-)Казки намальовується ціла тусня. Далі йдуть за сценарієм водки-портвейни-пива-гітари-пєсні-а-вєчнам-сіські-піські-грушки-яблучка-травичка інколи, але рідко… Осіб жіночої статі найчастіше в розпалі діонісії чомусь не спостерігається. Або присутні одна-дві невиразні чувіхи — чиїсь декорації, та й те — епізодично. Подеколи відбуваються самотні казкові Казчині або ж масові відливання конденсату — посеред нікому невідомих кущів, на зміїстих стежинках, всіяних ніжним акацієвим цвітом (химерне це видиво, особливо затемна). Періодично хтось, або
