Сімурґ - Світлана Вадимівна Поваляєва

«Тут є і самотні привиди. Найпростецькі з усіх.

Вони не просять багато. Єдине бажання самотніх примар в тому, щоби хтось розповів про них нашому Отцю», «…бо те, що на цьому світі поламане, на тому світі стане цілим».

1. Клоун for sale (20: 693)

2. Листи на осінньому листі (22: 059)

3. Землетрус (23: 086)

4. Перпендикулярна течія (44: 518)

5. Тінь або ключ (13: 850)

6. Чіл-аут з привидами (46: 728)

7. Мовчки beyond (36: 070)

8. Помста-помсти-помсті (18: 423)

9. Загибель ескадри, або Іграшки ніколи не засинають (31: 136)

10. Зміст апельсина (29: 754)

11. Мить NUMO (37: 096)

Крихітний, щемкий і теплий світ, щільний нерозмежований простір, світ без часу — тут і тепер — ось він! Бурштин. Якщо впритул наблизитись і уважно придивитись до його волокон і порожнин — ти побачиш себе — мурашку. І все, що довкола тебе відбувається — без жодної кінцевої мети, без сенсу та сюжетної схеми, — просто відбувається, ніби в кумедних американських трилерах по ящику:

— Ти поводишся як божевільний!

— Я просто роблю, що мушу!

— Що ти мусиш?

— Всюди прибульці!

— Ти кажеш правду?

— Після того як на мене напала риба, мене викрали!

— Так, ти правий! Так більше тривати не може!

— Ми повинні знайти цих вишкребків!

— Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився!

— Ми не можемо цього дозволити!

— Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний!

— Ти зі мною?

— Ми команда!

— Візьми ще чіпсів!

Ти береш іще чіпсів, бо що ще робити в нічному супермаркеті, після епохального діалогу, коли всюди — прибульці, зомбі та андроїди? Подивувавшись, чому всі ці твари досі не захопили супермаркет і не зжерли всі чіпси, ти виходиш на спустошену монтажними склейками вулицю і йдеш додому. Тебе звуть Numo (ім’я цілком адекватно вписується в довколишній абсурд, особливо з огляду на прибульців і зомбі), ти перукарка, натурниця або репортер нікчемного молодіжного гламурного журнальчика, яка різниця, ким себе називати, адже, якщо ти скажеш, що ти — клоун, тобі ніхто не повірить, люди вірять тільки брехні, правда для них занадто неправдоподібна, тим більше, ніхто не знає, скільки тобі років, навіть ти сама. Ти — пасажир. Нестямний пасажир машини швидкої допомоги, котра ганяє по всьому місту, по всьому світу, без водія, наче привид Арізонської мрії. Ти весь час перебуваєш в комі, й тому збоку видається, що ти дуже веселий пасажир. Просто трохи схиблений. Клоун проти ввічливих клонів, хоч клоун і не може бути проти, не має такого права, зате клоун не може бути клоном, це тішить, особливо з огляду на прибульців і зомбі. Твоє «скромне життя, з самим тільки ліфтом за стіною, який невпинно гуде», сіра магія повсякдення, так на світанні безглуздо і сіро, сіро-зелено, сіро-червоно, сіро-жовто переморгуються світлофори…

Numo стає навшпиньки й витягує з кухонної шафки чвертку «Ужгородського» коньяку. Босоніж на холодному лінолеумі, ковтає прямо з пляшки, її пересмикує. А не забагато для такого крихкотілого створіння? Саме те, каже Numo сама до себе, вивуджуючи пальцями з великого горнятка висмоктаний вчорашнім чаєм плястерок цитрини, драглистий і брунатний, кривлячись, зажовує коньяк. Numo ставить пляшку назад до шафки і закурює. Щоранку їй доводиться стримуватися, щоб не загримуватися вдома, проїхатись би так на роботу в метро, було б весело, і не таргати торбу з костюмом, просто вийти на вулицю в робочому одязі, дитячій блакитній кофтинці зверху і ще червоній курточці теж майже дитячого розміру, вийти і заусміхатися. Усмішка Numo — природний дар, не професійна, а своя, рідна, усмішка-сонечко до всього світу. Numo, закинувши на плече торбу з уніформою, бліда без гриму і косметики, їде в метро й усміхається всім довкруж, що там, у черговому замовленні? Дитєтко з крутого ліцею, а у гардеробі — охоронці, батько-андроїд, не припиняє щось бурмотіти в мобілку, дружина його, ввічлива стірвоза (я вас всіх теж люблю), серйозні, блідувато-сірі клони дорого й зі смаком вбраних діточок, чи навпаки, гармидер і галас, невгамовні дітлахи, мама-квочка, або квочка бабуся (або обидві), оплатила це замовлення і залишилася з проїзним на всі види транспорту до кінця місяця та двома пачками макаронів у кухонній шафці, теж до кінця місяця? Пішкувати вгору від станції метро «Університет» під першим березневим дощем не дуже приємно, особливо з торбою, усмішка не знаходить відповіді ані у перехожих, ані в шибках заляпаних по самі дахи авт, ані в акваріумних відображеннях роздратованих пробкою водіїв, ані серед присмеркових, хоч насправді ранок надворі, дерев Ботанічного саду, кожна галузочка рясно, мовби в сльозах, крізь які просвічує, коли придивитися, сіре низьке небо, перетворене кожною краплею на каламутний опал, однозначно веселіше було би в робочому одязі, сюрприз для тих, хто не спить на дорозі. Numo навіть слова такого не знає — «епатаж».

Ну й погодка! До цирку. Десять гривень. З того боку, де ходить трамвай, до Будинку Клоунів, двері клаць, можна у вас курити? та куріть, що, вирішили онучку замовити клоуна на день народження? пфффф, уявіть собі, на тридцятник подорожчали, не минуло й року, та ще й саме сьогодні на якесь рекламне свято всіх розібрали, сказали, тільки дівчина лишилася, з таким іменем чудернацьким, що я й забула вже, чи то Будьмо, чи то Гейно, я записала, звичайно, але, не треба, кажу, дівчини, хай мужик буде, що це таке — дівчина-клоун, це неправильно якось, правда ж? Блять, та ти охуїв, урод!!!