Сімурґ - Світлана Вадимівна Поваляєва
Старушенція витримує паузу, гідну маркізи з передмістя Сен-Жермен, похованої, коли Оноре де Бальзак був іще незайманим хлопчиськом, і ексгумованої зараз, з метою доведення, що справжнім аристократам аристократична гідність й вишукані манери притаманні навіть після того, як згниють їхні кістки.
Ленні Ріффенштайль:…і так само єдина у світі річ, що здатна довести тебе до психлікарні — це загроза закінчення сигарет та відсутність грошей на наступну пачку. Для тебе опікуватися своїм майбутнім означає перейматися підтриманням тютюнового балансу. Звісно, це нічим не відрізняється від страху втратити дах над головою, хліб, роботу або рахунок у банку. Між усім цим, ясна річ, можна поставити знак рівняння…
Він сіпається, наче від електричного розряду.
Сигарети — еквівалент твого майбутнього. Твоє майбутнє — сигарети! — переможно закінчує ця потойбічна маріонетка з дитячими скляними кульками у запалих очницях.
Він (хрипить):…яке майбутнє?
Ленні Ріффенштайль: Ти куриш, отже ти існуєш. Бажання курити — найпотужніша з думок. А у того, хто існує, завжди є хоч якесь майбутнє. Час добігає дна. Прозоре скло келишка з хмільним медом на дні, піщаний годинник — час нашого з тобою спілкування. Час — це форма. Залишилося ще трохи піщинок і порошинок твоєї історії… простягни долоню…
Він підставляє долоню, Ленні висипає на неї пісок з розбитої клепсидри і зникає.
Музика і Голос Ленні Ріффенштайль з динаміків:
Ти гадав (і вірив!): вони — твої послідовники. Вони були — твої переслідники. Люди слідують за своєю подобою (навіть якщо це всього лише вдала імітація). А переслідують — тих, що високо думають про себе як про вищих. Ти високо думав про себе як про вищого… Тобі дали спокій, коли зауважили твою пересічність: ти саме замилувався якоюсь неповнолітньою мандрьохою. Коли вона завагітніла, у тебе почалося місячне, і це означає, що завагітніла вона від тебе, хай би там що ти собі намудрував. Коли нарешті, виструнчившись, навшпиньки, вона дотягнулася всіма десятьма своїми шедеврами дактилоскопії (і хіромантії) — з обкусаними нігтями — до неба (вмить линула злива і впала на землю разом із мокрим слизьким безпорадним янголом в оберемку), ти панічно втік з тієї землі, ти загубився десь у химернохмарному плетиві каналізаційних лабіринтів… бо небо і земля — єдиний простір, їх перемішано, як пісок, як час для людей, як воду в судинах повітряних шляхів Вітру… Тебе змило зливою з лиця землі розміром у шість соток, і ти захлинався у брудно-пінявих потоках, і пісок скреготав на зубах і забивав твій шлунок, твої нирки, твої мозки… А вона — підібрала з лиця землі янгола і пішла додому — сушитися.
Він сам. Розпружує судомно стиснену долоню та поволі висипає на стіл пісок. Співчутлива Кельнерка приносить йому графин з горілкою, міняє попільничку, змітає на тацю ганчіркою пісок і розбиту клепсидру, накриває картатою хусткою лампу, щоби приглушити світло.
Він: Так просто?! Це так просто?! Я прийшов, а Він — зник?! І все?! І ЩО я тепер? Я ніби стою, впираючись чолом в холодну шибу, котра чомусь не гріється від мого притуленого чола. Мені здається, що це умовне місце умовного дотику чола до умовної шиби — то моя єдина точка опори, до якої я прилип, присмоктався, ніби якась дивовижна рибка-прилипайло. Взагалі відчуваю тільки чоло і шибу — решти мене наче і нема. Єдине, що є «мною» — чуже, крижане, щільне, всеохопне бажання заподіяти смерть всьому, що би не зустрілося — байдуже, живе воно чи не живе з погляду людей. Все живе. І тінь, і камінь, і хмари, і дощові краплі, і вітер, і грунт, і померле дерево, і шкло… пісок… нашо тада всьо? вся ця хрінотєнь з міразданієм і прочей божествєнай поїбєнью?..
Падає головою на руки. Поки він не дивиться — з’являється Мара з лицем Ленні Ріффенштайль (вона встигла тільки переодягтися — може, накинути плащ Соул…). В руках у неї дурне шовкове серце-подушечка.
Мара: Ну, дорогенький, може, закуриш?
Його голос з динаміків (ніби внутрішній голос):
Нема і не було нічого, окрім цього, а це, що зараз є, було завжди, здається, і не застиглим у часопросторі, а нескінченно повторюваним, ніби я — запис на короткому відтинку плівки, що весь час перемотується на початок і знов програється до кінця. Так. Стоп! Коли плівка перемотується, що відбувається? Зосередитись і не прогавити! Зачекати кінця і не прогавити час перемотки! Хто тисне на REW1NT? Де я тоді, коли плівка мотається?! Хто тисне на PLAY? Тоді з’являюся я. Тут. В цій кнайпі. З нею. «Закурити»? Про що це вона?
Мара: О-о! Нарешті! На кількатисячній пачці сигарет наш Обраний второпав, що він тута застряг! Ти не куриш, отже тебе нема! Тебе нема — і ти є! І як це тобі, сновидо?!
Він (кричить): Хто перемотує плівку і тисне на PLAY?! Хто зробив один-єдиний — перший — раз RECORD?!
Мара: Ой, лишечко! Не кричи так, бо я зараз розсиплюся! Ану, добре подумай, хлопчику, хто б то міг бути?
Її насмішкуватий злинялий мертвотний драглистий погляд раптом скліє од жаху. Серце випадає з рук. Тихенько навшпиньки з протилежних боків сцени вибігають євнухи і одночасно хапають сердечко-подушку, кожен тягне до себе, ця пантоміма сварки зовсім нікого не відволікає від основного дійства.
Він (кричить): Я!!!
Мара блякне, прозорішає, її зображення брижиться і розтікається, тане, сцену заволікує туман…
Його голос з динаміків:…я знищую цей світ?..
Він (горлає): Я знищую цей світ!!! Я знищую цей світ!!!
