Сімурґ - Світлана Вадимівна Поваляєва

— Запам’ятай: кругле слухове вікно у п’ятиповерховому будинку з трикутним дахом й двома симетричними димарями з боків, воно єдине у цьому місті буде світитися до ранку… й у жодному разі не стукай у двері — просто заходь.

— Я не повія, — додає вона, але коли я озирнувся на це, її ніде не було.

— Гей! — гукаю я. — А є у тебе музика? Що ти слухаєш?! — Й відповіді не дістаю, зрозуміло. Хоча, насправді, незрозуміло: її що, темрява всмоктала, чи вона просто чемпіонка-спринтер і встигла втекти від мене за кілька секунд після своєї останньої фрази «Я не повія» на таку відстань, звідки не почути навіть мого крику?

— А ванна й гаряча вода? — ще раз напровсяк вигукую я у дощ.

— А кава? — бурмочу я собі під ніс.

Чорт! Дякувати небу, втратив ночівлю у гіпотетично теплому затишку з кавою, та більш ніж імовірну можливість підчепити трипер! Все, що не робиться — не робиться на краще! Et consummatum est! І я йду собі геть, просто у дощову мрячну ніч, мерзлякувато занурюючись у своє пальто і не маючи жодної гадки, де шукати притулку. Несподівано для себе озираюся. Далеко позаду вирізняю у схожому на пожмакану церату просторі абрис-просто-собі-пса. Шкіц школярською крейдою — крізь ледь відчутний шурхіт мжички. Очі абриса флуоресцентно зблискують. Теж мені, собака Баскервілей. Але у мене знагла закрижаніли спина та усі двадцять пальців. Псячий абрис ледь вимальовується крізь вогкі зморшки щодалі неприємнішої ночі. Подумки посилаю його якнайдалі, проте, ступивши кілька грузьких кроків, чомусь озираюся знову. Від несподіванки мене аж пересмикнуло: пес виявляється на відстані харчка за моєю спиною. І він посміхається. Посміхається! Він посміхається, це не собачий вищир — це мертвотна сардонічна посмішка людини (міма, блазня, наркомана, о’баширова, хворого психіатра, забужки, геловінівського гарбуза…). Ми обидвоє не рухаємося: я заціпенів, а він… вичікує? «Тобі гаплик, сновидо!» — прохрипів зненацька пес, артикулюючи вправно, немов телевізійний диктор. Він неквапно розвернувся (полиск далекого ліхтаря на мить освітив його зсередини фосфорично-зеленкуватим) та підтюпцем потрусив геть. Звичайний пес. А от я, мабуть, підхопив швидкодіючий грип, який лихоманить галюнами. Тепер я точно сконаю до ранку, якщо не знайду собі помешкання. Я роблю ще кілька кроків у безвість засмоктаного глупою ніччю провінційного містечка, і кожен мій крок озивається несподіваною луною. Щось середнє між чваканням багновища та віддаленим брязкотом залізяччя. Це, виявляється, синхронно відсунулися кришки каналізаційних люків, пороззявлявши круглі чорні роти. Я клякну на місці. Хідники довкола вимарюють, вихмарюють, вихаркують, витикають живе срібло та жовклі тремкі скульптури сірчаних випарів, простір насувається та відсахується раптово, надимається та опадає, немов послідовник сучасного американського авангардового балету, клубочиться і чавить звідусіль химерними пантомімами водяних фантомів. Люків-отворів повигулькувало отак знагла більше десятка. З кожного тягне мишами, гнилим ганчір’ям, цвіллю, вогким неорганічним існуванням та, здається, опійним димом. Звідкись я переконаний, що відгонить саме опійним димом, хоча ніколи не курив опіум. Я зірвався з місця, наче той спринтер. Цівки підземного запаху перехрещуються у повітрі, немов лазерні промені новітньої сигналізації у якомусь там банку. Десь на периферії ока праворуч вхоплюю на мертвій стіні будинка велике чорне писало KLOD. Вулиця не закінчується. Я звернув на це увагу, коли помітив, що все довкола водночас проноситься на шаленій швидкості та стоїть на місці. Я задихаюся, біжу усе повільніше: нестача повітря пекельним зашморгом заціпила горлянку, стисла легені, перерізала печінку. Дихання перетворилося на сичання, що, пульсуючи, здається, відлунює навіть від невидимого неба. А небо опустилося на землю, небо вгадується довкола так, ніби я — повітряний змій, що залетів у грозову хмару. Нарешті, падіння на коліна ставить крапку у вщухаючій інерції моєї зашпортаної ходи. З булькотінням і присвистом віддихуючись, я згинаюся навпіл і завмираю: в очах плавають, пульсують, спалахують кола, дуги, цятки, зірки. Згадуються шкільні кроси з фізкультури — я ненавидів бігати до такої міри, що мої приповзання на фінішну риску останнім з усього класу навіть не зачіпали моєї чоловічої гідності. Я збайдужів до всього на світі, окрім бажання більше не рухатися за жодних обставин, як тоді, коли я ще вчився у школі і мусив бігати фізкультурні кроси. Довкола нічого не змінилося. За мить я перестаю усвідомлювати причини своєї наглої істерики. Чого я так перелякався? Мені навіть здається, що мій несамовитий нестямний марафон жаху мені примарився. От лише чому я ніяк не можу віддихатися? І чому мені так холодно? Неприємна вогкість одягу, але здається, що його просочив не мій рясний піт, а густа і голчаста довколишня мжичка. Остаточна знесиленість. Це грип. А може… може, цей холод пристав до мене і пронизав зсередини звідтоді, як я вирушив на вокзал з метою сісти на потяг до цього осоружного містечка? Щось у моєму правому вусі пугукнуло. Уїдливо, як мені здалося. Я підвівся, відчуваючи колінами, литками, гомілками холодну намоклу тканину штанів. Все, що в тебе є — вже було. Було — і не повернеш ти, а решту — винен! Нам. Вам. їм. Їмвам. Намім. Меніму. Їміїй. Йомуні. Йомені. Імені. Йо! Це, безсумнівно, шелестіння бульбашкового блюзу. Але природа його не є звуковою. Є не звуковою. Але є. Є вібрації. Я відчуваю слова, прошурхочені чи промуркочені сонмом голосів, які не є голосами (що відтворюють звук), є не голосами. Але є. Можливо, це лине, сотається, вихмарюється, розволочується з люків разом із запахами паленого пір’я, аміаку, карбіду, сірки та гниття заліза(!). Я роззираюся, придивляючись до чорних отворів… збагнув нарешті: вони розташовані концентрично довкола мене! Я — ні, не центр, — просто всередині павутиння, сплетеного з міазмів та вібрацій. Павутиння, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій гумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів… Не руш зі свого місця, і вони не зможуть тебе заманити і засмоктати! — відчуваю раптом в собі чийсь знайомий безбарвний голос. «І що, мені тут стовбичити до ранку посеред вулиці?!» — голосно запитую я сам у себе. ТАК — одразу ж озивається голос. ЩО?! — заволав я. Мряка заковтує мій крик, не повертаючи мені