Джейн з Ліхтарного Пагорба - Люсі Мод Монтгомері
На блідому східному небі мав саме з’явитися місяць, коли Джейн вкладалася спати у гостьовій кімнаті місіс Мід. Столик та умивальник були дешевенькими, залізне ліжко емальоване на біло, коричнево пофарбована підлога. Але ще тут лежав чудово сплетений килим з узором із троянд, папоротей та осіннього листя, твердо накрохмалені мереживні фіранки були білими як сніг, гарнюсінькі шпалери… на кремовому фоні срібні ромашки з блакитними обводами…, а ще величезна червона оксамитоволиста герань на підставці перед одним із вікон.
У цій кімнаті було щось доброзичливе. Джейн міцно спала, але прокинулася і збігла вниз уранці, коли місіс Мід розпалювала вогонь на кухні. Місіс Мід дала Джейн велику пишну пампушку, щоб втишити живіт до сніданку, і послала її в сад чекати, доки тато спуститься вниз. Сад оповивала тиша росяного поранку. Вітер був напоєний благотворними сільськими запахами. Маленькі клумбочки обрамляли сині незабудки, а в одному з кутів цвів великий кущ ранніх темно-червоних півоній. Під вікнами вітальні росли фіалки та ще були латки білих і червоних ромашок. На золото-зеленій траві ближнього лугу паслися корови і зграйками бігали маленькі пухнасті курчатка. Крихітна жовта пташка погойдувалася на гілці спіреї. Коричнево-білий песик вискочив надвір та супроводжував Джейн. По дорозі їхав смішний двоколісний візок, подібного якому Джейн ніколи раніше не бачила, а візник, худорлявий юнак у комбінезоні, помахав їй рукою, як давній знайомій. Джейн швидко помахала йому тим, що зосталося з її пампушки.
Яким синім і високим було небо! Джейн подобалося сільське небо. «Острів П.Е. — пречудове місце», — думала вона, цього разу цілком охоче. Зірвала рожеву центифолію[10] і струсила росу з неї на обличчя. Як незвично вмиватися трояндою! І тоді згадала, як молилася, щоб сюди не їхати.
— Думаю, — рішуче сказала Джейн, — що я мушу вибачитися перед Богом.
15
— А тепер, качечко, ми повинні купити дім, — заявив тато, одразу ж переходячи до суті справи. Джейн уже знала, що така в нього звичка.
Джейн обдумала це речення.
— Тепер — це сьогодні? — спитала вона.
Тато засміявся.
— Може бути й так. Нині один із тих днів, коли я собі до певної міри подобаюся. Почнемо, як тільки Джед прижене наш автомобіль.
Джед не пригнав автомобіля аж до полудня, отож вони встигли пообідати, перш ніж вирушили, а місіс Мід дала їм цілу торбинку пісочних тістечок, щоб утишити живіт до вечері.
— Мені подобається місіс Мід, — сказала Джейн татові, а приємне тепло заповнило її душу. Врешті знайшовся хтось, хто їй сподобався.
— Вона сіль землі, — згодився тато, — навіть коли думає, що вайолет рай[11] — це така дівчина.
Хай би собі Вайолет Рай була дівчиною або чимось іншим, — Джейн цього не знала і це її не обходило. Достатньо було знати, що вони з татом разом їдуть автомобілем, який довів би Френка до істерики, підстрибують на червоних дорогах, водночас і приязних, і потайних, проїжджають через ліси, такі веселі й весільні завдяки розкиданим у них диким вишням, підіймаються на пагорби, над якими котилися оксамитово-тінисті хмари, наче збираючись сховатися у повних блакиті долинках. Скрізь у цьому прекрасному краю було чимало домів, а вони збиралися купити один з них. «Купімо дім, Джейн», так просто, наче «купімо кошика». Супер!
— Коли я вже знав, що ти приїдеш, то почав розпитувати про будинки. Ну й довідався про декілька. Ми усі їх оглянемо, перш ніж вирішимо. Який будинок ти б хотіла, Джейн?
— А який ти можеш собі дозволити? — поважно запитала Джейн.
Тато реготнув.
— Дісталося їй трохи здорового глузду, який ще зостався в цім світі, — запевнив небеса. — Ми не зможемо сплатити фантастичну ціну, Джейн. Я не плутократ. Але, з іншого боку, і не на біржі сиджу[12]. Минулої зими я чимало всякого видрукував.
— Мирне врегулювання міжнародних проблем, — пробурмотіла Джейн.
— Ти про що?
Джейн розповіла. Розповіла, як їй сподобалося фото Кеннета Говарда і як вона його вирізала. Але не розповіла, як бабуся його порвала і як виглядали мамині очі.
— «Вечірній Вісник» — один з моїх найкращих замовників. Але повернімося до наших баранів. З урахуванням ринкових коливань, який дім ти б хотіла, моя Джейн?
— Невеликий, — відповіла Джейн, думаючи про величезний будинок на Веселій, 60. — Маленький будиночок…, а довкола нього кілька дерев… молодих…
— Білих беріз? — підхопив тато. — Я б теж хотів одну-дві берези. І кілька темно-зелених ялин, — для контрасту. А будинок мусить бути біло-зеленим, щоб пасувати до дерев. Я завжди хотів мати біло-зелений будинок.
— А ми зможемо його пофарбувати? — спитала Джейн.
— Зможемо. Розумно з твого боку подумати про це. А то я міг би проминути призначений нам дім, бо в нього колір болота. І принаймні одне вікно мусить виходити на Затоку.
— Він буде поруч із Затокою?
— Неодмінно. Адже ми вибираємося до району Берегу Королеви. Всі будинки, про які я чув, розміщені саме там.
— А ще б я хотіла, щоб він стояв на пагорбі, — мрійливо сказала Джейн.
— Підбиймо підсумки. Маленький будиночок, біло-зелений або ж може таким стати…, оточений деревами, перевага віддається березам і ялинам…, на пагорбі. Видається, що нічого неможливого… але є ще одна умова. Там повинна бути магія, Джейн…, магічний удар, а магічні будинки рідкісні, навіть на Острові. Ти розумієш, Джейн, що я маю на увазі?
Джейн замислилася.
— Ти хочеш відчути, що це ТВІЙ дім, перш ніж його купити, — сказала вона.
— Джейн, — сказав тато, — ти надто добра, щоб бути справжньою. — І уважно до неї придивився.
Вони саме підіймалися вгору, перетнувши ріку — таку блакитну, що Джейн захоплено скрикнула, побачивши її…, річка бігла до ще блакитнішої гавані. А коли досягли вершини пагорба, перед ними розкинулося щось ще більше і ще блакитніше, і Джейн зрозуміла, що то повинна бути Затока.
— Ой! — зойкнула вона. І знову: — Ой!
— Отут починається море. Гарно, Джейн?
Джейн кивнула. Не могла говорити. Вона бачила озеро Онтаріо, блідо-блакитне і мерехтливе, але це… це? Дивилася на нього,
