Чорне і сріблясте - Паоло Джордано

яка добре поєднується з її густим хвилястим волоссям мідного кольору. Вона не може перейматися емоційними рецидивами кожної новини, яку приносить; інакше, з огляду на те, що тридцять її пацієнтів балансують на межі між життям і смертю, настрій у неї постійно змінювався би зі швидкістю увімкненої центрифуги.

— Але є й інший бік медалі, позитивний, — додала вона. — Нових метастазів на цей момент не виявлено. Пухлина ніби... замерзла.

Розмова відбувається у присутності Нори, яка наполягла на тому, щоб поїхати до лікарні з пані А., можливо, тому, що мала якесь погане передчуття. Згодом дружина розповість мені, як лікарка, щоб збрехати Бабетті, скористалася метафорою, співзвучною з погодними умовами. Коли пані А. відлучилася до туалету, щоб приховати з обличчя сліди плачу, Нора спитала:

— Скільки їй ще залишилося?

Лікарка зітхнула, бо це запитання трохи її роздратувало: у випадку ракової пухлини завжди хтось рано чи пізно починає розпитувати про час, викривляючи таким чином увесь сенс лікування, і цього разу то була Нора.

— Півроку... може.

Забігаючи наперед, варто сказати, що цей присуд був надто суворий, бо лікарка не врахувала виняткового гарту пацієнтки й недооцінила її сили майже на п’ятдесят відсотків.

На п’ятнадцятий день затворництва пані А. прокидається від такого гострого болю в руці, що ледь стримує крик. Вона викликає швидку. З-за віконних шиб мешканці будинку стежать за машиною, яка небезпечно буксує, долаючи підйом до подвір’я, за мигалкою, яка кидає на сніг сині й помаранчеві відблиски, і врешті за пані А.: її, вкутану алюмінієвим покривалом, завантажують до тієї машини через задні двері.

Після того ранку до свого блакитного «Фіата-600» вона більше не сяде. Кінець емансипації. Досить один-єдиний раз здатися, аби збагнути, що від потрібної для водіння авто сміливості не зосталося й сліду, і тепер сама думка про те, щоб сісти за кермо якогось транспортного засобу, ба навіть триколісного велосипеда, й одночасно крутити те кермо, натискати педалі, перемикати передачі, дивитися у дзеркала і тримати на оці хмару інших машин, які то йдуть на обгін, то вихоплюються назустріч, просто її жахає — так, наче взаємозв’язок між усіма цими діями, ще секунду тому такий очевидний, раптом узяв і обірвався. Решту зими авто стоїть без руху, акумулятор повільно, хвилина за хвилиною розряджається на власний внутрішній опір, і тоді одна з кузин — не пригадую, яка з них, — нарешті його забирає, аби передати комусь із племінників чи продати.

Пані А. заповнює бланк заявки на транспортування до лікарні і назад додому. У негайній позитивній відповіді їй впадають у вічі словосполучення «постійна недієздатність» та «важкий стан», і вона довго обурюється та скаржиться, зокрема й мені. Куди не зуміли достукатися факти, таки пробилися слова — і зробили це у набагато жорстокіший спосіб.

Приблизно у той час я розповів про пані А. своєму психотерапевту. Слухаючи, він нетерпляче погойдував правою ногою і курив більше, ніж звичайно, а під час одного сеансу кинув фразу, яка тоді видалася мені безпідставною і прозвучала якось зневажливо: «Історії хворих на рак усі однакові».

Ми поговорили про те, чи є сенс вважати, що обставини смерті певної людини частково віддзеркалюють те, ким була та людина у житті. Чи заслуговувала пані А. на те, що з нею відбувалося? Може, вона бодай почасти доклалася до того, що її спіткала така доля? Адже саме з цим, насамперед із цим, вона, схоже, ніяк не могла примиритися: кара видавалася їй надто вже несправедливою.

Я мав колись дідуся — чоловіка страшенно скупого і дріб’язкового; задовго до старечого недоумства він уже не любив жодної живої душі й узагалі був такий навіжений, що я потім довго мав зуб і проти старших людей, і проти старості загалом. Ця доволі ганебна неприязнь жила в мені довго, і лише пані А. завдяки своїй упертій самовідданості зуміла покласти їй край. Той дідусь упав із опертої до черешні драбини і цілу ніч конав на землі під дощем, бо ніхто його не побачив; йому такий кінець дуже навіть підходив. Але пані А. — це ж зовсім інше: за яку провину розплачується вона? І якщо варто шукати взаємозв’язок між динамікою смерті й прорахунками у житті, то якого кінця можна сподіватися мені?

Коли мова заходить про такі-от аналогії, мій психотерапевт зазвичай сповнюється ентузіазмом, але цього разу він холодно мене перебив:

— Як правило, смерть від смерті особливо не відрізняється. Майже всі помирають від ядухи.

А потому, наче відчувши приплив сил, випростався у трохи замалому як на його статуру фотелику і додав:

— Гаразд, дайте вже спокій домогосподарці. Поговорімо краще про вашу дружину.

— Про Нору? Чому?

Страшило

Якби моя дружина не мала таланту до розмов по телефону, якби не та достоту героїчна методичність, із якою вона обдзвонює щотижня подруг і знайомих, уділяючи кожній рівно стільки часу й уваги, скільки та заслуговує, то від тієї весни і надалі ми знали б про пані А. зовсім не багато. Зрештою, якби не Нора і її відданість телефону, то не трапилося б чимало з усього того, що трапилося останніми роками; наприклад, ми не закохалися б одне в одного.

Колись я був хлопцем доволі нетерплячим і говорити з невидимим співрозмовником міг хіба що кілька хвилин, не більше. До всього, що мене не цікавило, я ставився зверхньо, просто молоти язиком не любив і завжди щось у мене перед очима вимагало уваги — здебільшого папірець з якимись нотатками. Мої друзі все це знали — та й самі були у цьому сенсі