Вогненне око - Олесь Ульяненко

глузду, бездумно гортаючи праці вождів, і від безвиході квилив пораненим звіром. Іноді він сходить на поверх нижче, гнаний самотиною, диким звіром невідомого, що піднімає перед його зором світло або темряву наступного дня, мов хто умисне задер завісу, – поверхом нижче Віталій тиснув дзвінка до помешкання жінки, ім'ям котрої ніколи не цікавився, вона мешкала тут, займаючи одразу чотири кімнати, і в спальні її чисто та світло. Вона в очікуванні самої вічності спить до полудня, доти, доки бронза сонця не запрозорить шкіру, пробіжить масними виблисками, сповзе на плечі, зігріє лоно, випростані жертовно ноги; і пані лінькувато скидає оком на вузьке, схоже на ілюмінатор вікно спальні. Вона не бачить снів. Світ у неї чорно-білий. І снить ця жінка чимось дивним, радше вичитаним із книжок, про щасливу любов, білі пароплави, у сновиддях своїх блукаючи вулицями невідомих міст, котрі нагадують то Лондон, то Париж, то Вашингтон. І вона цілу вічність чекає, змінюючи коханця за коханцем, – товстобокими, підбитими тваринками вони перевалюються з боку на бік, маленькі гидотні казанови, з голубенькими пігулками закордонного виробництва у потаємній кишеньці; вони приносять серед лютої зими троянди, червоніші від людської крові, од яких більше тхне тальком і формаліном, аніж коханням. Це частина їхнього великого самостверджувального плану на клаптику землі чи наразі дістався гори той план, в наростанні. І вона більше навчена випещувати своє тіло, а коханці дріботять ніжками, і в тому, напевне, нема термінової необхідності, або й так – за строгим лімітом, вирахуваним за ранжиром зайнятих посад. Здебільша коханці хроплять у м'якому кріслі задовго до любовних пестощів. Вона задивляється на себе, натягуючи трусики перед древнім срібним дзеркалом, що його туманить подих неминучої старості, і лукава кошача посмішка лягає тінню на блідувате од випитого шампану лице. її час від часу – досить настирливо – запрошують до нічного клубу, з рулеткою, зі стриптиз-шоу, з баром, де продають розбовтане на Малій Арнаутській шотландське віскі або «Смірнофф»; там ще є вільні кімнати нагорі, де повиводили блощиць і протруїли повітря справжнім французьким дезодорантом. Вона згоджується, повертаючи ліворуч голову, торкаючись строгим підборіддям плеча, ковзаючи загадково усміхом і затуляючи широкими, опашистими віями – лише на мить – трохи порожнуваті очі, якщо не сказати більше: тоненькі галочки згасаючої хтивості ховаються за тим природним заборолом. Чарівна музика лунає на холодних по-зимовому вулицях, а вони йдуть під руку з підстаркуватим добродієм до авто, мило переповідаючи кумедні історії з крихтою правди із життя своїх знайомих. Тут нічого сказати, – щоправда, купи сміття, смердючі закути обминати з кожним днем все важче, все довше, а гаманець надто спорожнів, аби на кожне «дай» жебрака кидати абиякий дріб'язок. Заплющимо на це очі, бо ми не моралісти.

Власне, вона може цього не помітити по дорозі назад, важка од випитого; млосно втягуючи прохолодне повітря (знову осінь?), вона недбало притискатиме до себе, вдаючи розгублену дівчинку, жмут білих чутливих, із білими м'ясистими вухами пелюсток лілей і сумно, піднімаючи груди тривожним подихом, думатиме, що ці квітки зів'януть десь позавтра. А коханці, коханці перевалюються кабанчиками, труться боками біля її дверей – тягнуть знову до освітлених, мов трупарні, кабаре, де лампи яскраво вистрілюють безколірними блискавками, то переходять у малиновий, то чорний морок першостворення світу западає у залі, випорожнюючи й без того пусті голови. Це дратує, їй двадцять чотири роки, вона вродлива, але не певна своєї вроди. Вона відверто нудьгує. Ця хвороба опосідає її, коли за тиждень біля її дверей проходить замалим не кабінет міністрів. Всього вдосталь, дещо вона навіть пересилає додому, так далеко, що пам'ять вириває лишень запацьорені шибки та бусола над загнилим од давності ставком. Іноді їй вдається обдурити саму себе; тоді вдає, що вона в пошуках праці: у неї з'являються чорні провали під очима, кидаючи тінь загадкового і витонченого, нещодавно підміченого нами або вами виразу; тонкі пальці, де видно голубі жилки, з облузаним манікюром дрібно тремтять, перебираючи шлейку сумочки. Вона рвучко заходить в ошатний офіс із мармуровими колонами, бо чогось так задумалося, спало на думку добродію N, і не за браком досвіду, а він мав якісь культурні знання з архітектури, щось із природознавства, а головне – колись у початковій школі, а потім у ПТУ проходив за підручником історію Стародавньої Греції; отож вона проходить між мармуровими колонами, кидаючи винуваті погляди довкруж, зі знанням одразу вирізняючи дріб'язок; натомлено зітхнувши, сідає у зачовгане крісло і стулює ноги, заголивши кругле коліно у строгій чорній панчосі, і погляд нічого не промовляє – жодного натяку, – лишень втрачена ніжність та білий відчай.

Віддамо належне тій добі – пережити б або дожити цей час, – її відразу помічають. Вона за легким, ледь помітним порухом голови присадкуватого добродія, в якому вичитує

далекого свого земляка, йде до нього, і за півгодини, сьорбаючи каву, вони розбалакують, не те щоб як давні знайомі, але досить тепло, напрочуд сімейно і по-домашньому. Отож вона п'є каву з добродієм, що вибудував цей новий Парфенон, з паном, нікчемно обдуреним, зіпрілим у малиновому піджаці, з витертим блідим обличчям, де загніздився, вкручений повтором часу, страх перед майбутнім; тоді несподівано і рвучко, паленіючи, але з досвідом у таких справах, пані робить добродію мінет, запиває ковтком «Боржомі» антибіотик, клацає защіпкою сумочки і йде, полишаючи лоскотати кошлаті ніздрі густим серпанком польських парфумів. У коридорі вона комусь зверхньо посміхається, перехоплює візитку, з лету назначає побачення, але час невблаганно обрізає її роки – вона забуває, де та вулиця, який трамвай прямує маршрутом, звідки тільки-но повернувся. Вдома пані підраховує гнучкими пальцями грубі банкноти, кладе до нічного столика, й істерика безсонних ночей її не проймає: снодійне, найменш токсичне, запите ковтком десять разів профільтрованої води, відносить пані в теплі обійми демона ночі. Зранку вона, щоб розбуркати себе й апетит, ковтає натщесерце пігулку вітаміну С, закрапує очі якимось зіллям, чистить – рівно півгодини – зуби, залазить у ванну, париться, напівсонна, розрожевіла, з кожним порухом губки геть забуваючи про вчорашню пригоду, – їй багнеться чогось іншого, але вона не знає, чого. Вона п'є чай після ванни – аж до вечора, напівлежачи, курить, поставивши попільничку, обклавшись рожевими подушечками-думочками. Вона так довго нудьгує, бездумно продивляючись телевізійні новини. Там вона вишукує давніх і недавніх знайомих, дивуючись крізь нудьгу, підмуркуючи пробудженому жіночому марнославству: як ото вона могла спати з таким ідіотом, дарма що міністр, ха-ха-ха! – радше він міністр балалайок.

Тоді вона з нетерпінням рветься до