Вогненне око - Олесь Ульяненко

води поверталася сила; тяжкий на похмілля Вадим баранувато дивився на саманну домівку, де вовтузилася купка недорікуватих дітлахів. Колишній рабин здебільше мовчав, устромлюючи в розмову слова, щоб, бува, не зачепити гоя, який був крутого норову, а ще мав юридичну владу, тож міг запроторити не тільки за ґрати. А Вадим зі сміховищем, потроху прохмелюючись, розказував, як на майдані Калініна, на Михайлівському, значить, туди, знаєте, до Львівської ближче, під регіт і ваш «Інтернаціонал» вішали німців. Хуркали вантажівки, баби наші не знати чого голосили, мужики опускали додолу очі (перед цим вони добряче «закладали», кляли Германію і серед ночі готові були йти пішки, щоб самим передушити гітлерівських байстрюків); водії, зизоокі, червонопикі рязанці, шкилюючи, веселенько і добросердно перематюкувалися між собою, не дивлячись на обісраних полонених, давили на педальку газу, від'їздили, витягували з-під ніг кузови, що слугували ешафотом. Приречені на страту, висмоктані голодом і вошами молоденькі унтери, – спокій з виду, але гірка невдячність за непорозуміння, як і в решти людського роду, коли одбирають насильно життя, провину перед народом, перемішану зі зневагою, кидали погляди на шеренги солдат, що видували «Інтернаціонал»; вони тихо прощалися, майже мовчки, втративши подобу жаху ще задовго до смерті, до Михайлівської, окинувши очима це високе небо, що мало чим відрізнялося від зальцбурзького чи магдебурзького… Розмови, відголоси подій будуть ловити Віталій із Шмулєвичем у трамваях, автобусах, де помоховілі, трухлі ветерани, не без гордості, акаючи в кожному слові, розбазікували, «как ми вєшалі немцев», а сердобольні старушенції, десь з-під Мотовилівки, тільки одмахувалися: «Тю, кацапйо чортове!»

А в комірчині колишнього рабина, зовсім оклигавши, стрибав і верещав батько Віталія, і рабин, втиснувши голову в плечі, витягнувши по-зміїному шию, тихим голосом гомонів: «І-і-і, батеньку, не наші і не ваші стріляють по храмах… Бог, як не назови, він один… так і той… Сатана…» – І Вадим, плюнувши, чвалав додому, никав із кімнати в кімнату, проїдався журбою по Мар'яні, вже складав ретельного списочка на арешти і шепотів: «У цій гостині тхне тальком і смертю…» А рабин, здається, цілу вічність сидів на сонячній плямі двору, – від нього пішла низка єврейських сімей, щоправда, за винятком, на превеликий сум, Абби і Шльоми, котрі, неначе гої, пустилися берега; і народ бухтів, очумавшись від голодухи: «Смоктонуть вони ще нашої крові…» – «Тьху, – харкав Ничипір, – аби ви самі менше своєї пили, то б усім вистачило на цій землі…» Слухаючи Ничипора, народ побожно хрестився; так повторюватиме, за словами Ничипора, через десять років сам Віталій, коли Шмулєвич звітриться, зникне геть, без сліду, безвісти. При нагоді, аби трохи більше часу, можна подумати про кревну чи духовну єдність; тут ще напрошується недолуга думочка про містично-метафоричний вибух свідомості обох – кімнатка Віталія, заліплена портретами Че Гевари, світлинами бородатих вождів, борців за права покривдженого людства, міститься поряд, через стіну… От і думай… І ще щось там… Ет, повертай, бо найбільша з усіх людських глупот – описування духовного чи душевного стану героя… І Шмулєвич підповзав на чотирьох до Саньки, зазирав по-псячому в обличчя, а Санька куняла над засмальцьованим часописом, – звісно, «Плейбой» чи «Пентхауз», там було місце всім, тільки не їй, про те вона й думала, мирно куняючи; таким робом Шмулєвич добирався до шафи, гатив у скло кулаком, обрізаючи пальці, діставав медичне причандалля, харкнувши, заганяв Саньці конячу дозу морфію і милицею бив у стіну, викликаючи на світ переляканого студента: «Поїхали до міста!» – «Ні, вибач… Не можу…» Шмулєвичу хотілося загорланити, розірвати на грудях сорочку і запитати: хто він, Йосип, Йоська, до кого, до якого народу і племені належить? Він прибирав по миті якогось відчуженого, далекого, холодного вигляду, зводився на ноги, брав нічного горщика, засував під Саньчин зад, легенько насвистуючи арію з опери Верді.

Час падіння важкого листя і янголів. Лавки, що завжди о такій порі рясніють безпритульними, порожніли, надувались жабами мокрих газет, де сповіщалося про все, тільки не про шовк волосся, що спадає на плечі невідомої красуні. Крізь ейфорію проспаних червоних світанків, серед смітників, між калік, де трухлявіли безпритульні тепер професори філософії, крізь чаклування ночі з блиндоокими повіями, які мов навмисне стерли свою вроду сажею смерті, яка тут дихала з кожного загидженого закута, і з потугою північного холодного вітру Родик чув терпкий присмак удачі. Талісман бив у груди. Часом несподівано, мов прошитий струмом, пробуркавшись, він чув його биття на грудях, солодке посмоктування нижче соска, під серцем, десь глупої ночі в нічліжці або в майстерні художника, де все змальоване так, що навіть подумки тужити не треба, вилуплювати очі… не його. Такий собі тип із цапиною бородою, котрий носив прізвище Дірко – плакати його часто подибувано на стінах сумнівних офісів, малотиражних газет, куди Родика затягувало в пошуках краси, а віднедавна… Дірко, з оголеним смертеподібним торсом, а то й зовсім одна манатка, там, де повинна бути прутиняка, – ганчірка. Дивись, сама претензія на розіп'ятого. Жлоб месіанської культури, од котрої тхнуло сечею віслюка. Упившись коньячку, понастягує у майстерню дуреп різного ґатунку, і ті ворушать ротиками: «Ох, куди там Далі до Дірка… куди там…» – ну, словом, куди там і нам до Дірка. А він розпатякував про вселенські космічні паради зірок; про чистих і нечистих мистців, роз'яснював, що ось така крапочка, вона означає єднання чоловічого й жіночого начал; це концепція, щоб розібратися в тих бубликах, відтятих пальцях, переламаних хребтах і свинячих головах, густо заляпаних фарбою. Скинувши з себе манаття, таким от чином здійснивши акт вивільнення, малював на білій стіні, гундосячи лілейним голоском, хилитаючи цапиною борідкою, підтверджуючи свою правоту – кли-кляп-кляп, роз'яснював, яка церква правильна, а яка ні. Дірко був концептуалістом, може, трішечки, націоналістом, бо про зелені долари відгукувався зневажливо, – але він любив їх, як і своє мистецтво. Така ото річ.

Гроші не те щоб не смерділи, вони прочищають мізки. Проте влади над такими, як він, Дірко, не мають. І Родика часто проймав сумнів щодо обраного шляху в пошуках краси, – до майстерні, заґратованої не для годиться, бо на далекому Заході, скажімо в Парижі, Дірко коштував як концептуаліст-постмодерніст-постхристиянин дуже дорого, до двох, а то й трьох сотень американських доларів, – тож до майстерні заходили й виходили то картинкоподібні дівчатка з виразом здебіління від чогось такого, що його навіть важко побачити, то зодягнені в чорний креп бабусенції, останні збризки сімені совітської аристократії, чомусь знаходили у шановного пана Дірка якусь віддушину; екзальтовані дамочки в сірих піджачках, костюмчиках з-під а-ля