Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

кашоварам за те, що зварили за одним разом усю гречану муку на саламаху, тимчасом як її вистачило б на три рази. Цілком певний, що він саламахи вдосталь знайде в казанах, він витягнув батьківський похідний казанчик і з ним рушив до курінного кашовара, котрий спав біля двох десятивідерних казанів, під якими ще жеврів жар. Заглянувши в них, здивувався, побачивши, що обидва порожні. Треба було якоїсь нелюдської сили, щоб усе це з’їсти, тим більше, що в їхньому курені людей налічувалося менше, як у інших. Він заглянув до казанів інших куренів — ніде нічого. Само собою спала йому на думку приказка: «Запорожці, як діти: чи мало — з’їдять, чи багато — теж нічого не зоставлять». Що ж його робити? Був одначе десь, чи не на возі батькового полку, мішок з паляницями, що здобули, пограбувавши монастирську пекарню. Він просто й підійшов до батькового воза, та на возі його вже не було: Остап узяв його собі в голови і, простягшись на землі коло його, хропів на все поле. Андрій ухопив мішка одною рукою і смикнув його раптом так, що голова Остапова впала на землю, а сам він схопився спросоння й із заплющеними очима загукав щосили: «Держіть, держіть бісового ляха! та коня, коня ловіть!» — «Мовчи, бо вб’ю!» — крикнув без тями Андрій, замахнувшися на його мішком. Та Остап і без того нічого не казав далі, затих і пустив такого хропака, що від дихання ворушилася трава, на якій він лежав. Андрій боязко оглянувся на всі боки, чи не збудило, бува, кого з козаків сонне марення Остапове. Одна чубата голова, як на те, звелася в ближньому курені і, повівши очима, скоро знов лягла на землю. Перечекав хвилин зо дві, аж тоді він рушив зі своїм клунком. Татарка лежала, затаївши дух.

— Вставай, ходімо! Всі сплять, не бійся! Чи підважиш хоч один з цих хлібів, як мені не з руки буде усі захопити?

Цеє мовивши, він завдав собі мішки на спину, повз один віз ідучи, потяг ще одного мішка з просом, узяв на руки й ті паляниці, що мав віддати нести татарці і, трохи зігнутий під вагою, сміливо ступав між рядами сонних запорожців.

— Андрію! — сказав Бульба саме тоді, як він переходив повз нього.

Серце йому зомліло. Він став і, як у пропасниці, тихо мовив:

— А що?

— Баба з тобою! Гей, одлатаю тебе, вставши, на всі боки! Не доведуть тебе баби до добра! — Це сказавши, він сперся головою на лікоть і почав пильно приглядатися до закутаної в намітку татарки.

Андрій стояв ні живий ні мертвий, не маючи сили глянути в очі батькові. А тоді, звівши очі й глянувши на нього, побачив, що старий Бульба вже спав, поклавши голову на долоню.

Він перехрестився. Раптом відхлинув од серця переляк ще швидше, як нахлинув. Коли ж обернувся, щоб глянути на татарку, вона стояла перед ним, як якась темна гранітова постать, вся оповита в намітку, і відблиск далекої зірниці, спалахнувши, осяяв самі її очі, помутнілі, немов у мерця. Він смикнув її за руку, і обоє пішли разом, усе оглядаючись назад, аж наостанок спустилися спадиною у глибоку лощину, — трохи не яр, що подекуди балками звуть, де на дні помалу плазував потік, зарослий осокою й закиданий купиною. Спустившись до цієї долини, вони зовсім зникли з обрію всього поля, вкритого запорозьким табором. Принаймні коли Андрій оглянувся, то побачив, що позад нього крутою стіною, більш як людина заввишки, піднеслася вгору похилість. Наверху колихалося кілька стеблин польового зілля, а над ними сходив на небі місяць скісно обернутим серпом з ярого червоного золота. Вітерець, що зірвався зі степу, давав знати, що вже недалеко до світання. Та ніде не було чути далекого співу півнів: ні в місті, ні в поруйнованих околицях не зосталося ані одного півня. Невеличкою кладкою перебралися вони через потік, за котрим здіймався той берег, що видавався вищий від того, що зостався в них позаду, і виступав цілим урвищем. Здавалося, що в цьому місці був сильний і надійний сам собою пункт міської фортеці; принаймні вал тут був уже нижчий, і не виглядав з-за нього гарнізон. Та зате оддалік здіймався грубий монастирський мур. Стрімкий берег увесь поріс бур’яном, і невеликим яром між ним і потоком стелився високий очерет мало не в людину заввишки. На шпилі урвища видно було недоламки тину, що виказували, що колись тут був город; попереду нього — широке листя лопуха, з-за якого стирчала лобода, дикий, шпичастий будяк і соняшник, здіймаючи над усе свою голову. Тут скинула татарка свої черевики й пішла боса, обережно підтикавшись, бо місцина була грузька й повна води. Пробиваючись поміж очеретами, стали вони перед накиданою купою хмизу. Відгорнувши хмиз, знайшли чи не земляне склепіння-отвір, не більший за вирло печі, в якій печуть хліб. Татарка, схиливши голову, зайшла перша; слідом за нею Андрій, зігнувшися якомога нижче, щоб можна було пролізти зі своїми мішками, і скоро опинилися в цілковитій темряві.

Андрій ледве просувався в темному й вузькому земляному хіднику слідом за татаркою, несучи на собі мішки з хлібом.

— Скоро буде видно, — сказала провідниця, — ми підходимо до місця, де я зоставила каганець.

І справді, темні земляні стіни почали помалу світлішати. Вони дійшли до невеликого майданчика, де стояла начебто каплиця, принаймні до стіни було притулено вузенького столика, схожого на олтар, і над ним видно було мало не зовсім стертий, злинялий образ католицької мадонни. Невеличка срібна лампадка перед ним ледве-ледве його осявала. Татарка нахилилася й підняла із землі кинутого каганця на тонкій високій ніжці, з навішаними круг неї на ланцюжках щипцями,, шпичкою, щоб направляти вогонь, і гасильцем. Взявши його, вона підпалила вогнем з лампадки. Світла побільшало, і вони, йдучи поруч, то дужче освітлені огнем, то оповиті темною, як вугілля, тінню, нагадували собою картини Жерардо della notte. Свіже, кипуче здоров’ям і молодістю, красне обличчя лицареве становило повну протилежність змарнілому та блідому обличчю його супутниці. Хід трохи поширшав, отож Андрієві з’явилася можливість випростатися. Він з цікавістю оглядав ці земляні стіни, що нагадали йому київські печери. Так само, як і в печерах київських, знати було заглибини в стінах і подекуди стояли труни; місцями траплялися навіть людські кістки, що від вологості пом’якли й струхлявіли на борошно. Мабуть, і тут