Жовтий Князь - Василь Барка
Мирон Данилович весь час тривожився: не проїхати б Во-роніжчину! Озвався сусід з нижньої лави, старкуватий горожанин; його капелюх - обшкрябаний і вижмаканий, але чистий на диво. Вуса з підвусниками і борідка, піскуваті і претонісінь-кого волосу, так ретельно розчесані, наче розкреслені на папері. Вражала різниця між виглядом обличчя, вицвілого, в ниткуватих брижках, і ясними, як брунатне скло, очима — незвичайно спокійними.
— Боїтеся проминути? — вам куди?
— Вороніжчину треба...
— І мені туди! - зрадів дідок. — Я дорогу знаю.
Приглушив голос:
— Мабуть, міняти?
— Чого б же ще?..
— Всі за тим. Держіться мене — я вже там був і дечого привіз. Багато воріт бачив. Діти в вас?
— Троє в хаті, та ще ми, старші: ротів досить.
— Е-е! — трудніша доля. Що — на обмін?
Мирон Данилович перечислив речі, а дідок хмурно замислився, мов розв’язуючи задачу; потім в роздумі пожував порожньо, не розкриваючи рота.
— От що: борошна багато не наміняєте; достанеться торбина, одберуть на станції. Зерна теж дадуть мало — з сім’єю, як ваша, довго не продержитесь. Беріть лузгу, два лантухи!., одбираль-ники не зачеплять, бо нащо їм лузга? А в ній сила з зерна.
— Хоч би лузги, бо вмремо, — сказав Мирон Данилович.
На станції, куди прибули, всюди облава.
— Гляньте, обмітають потяг з Вороніжчини! — шепотів дідок. — І хто ж командує? Круки душоїдні.
Міліція і «круки» обшукували всіх, переходячи з вагона в вагон; торбинки, клунки, вузли, мішки, сидори, - все тягнуто під жаденющі очі оглядачів. Скрізь запускаються причіпливі п’ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх харчів людських.
Жінки в плач.
— Чи їхні сльози поможуться? — сказав Мирон Данилович.
— Ніяк! Примовка є про сльози.
— Що їм столиця не вірить?..
— То не все. Кровушку берьот.
— Ще які Цим держиться.
Тягнувся трус; плач ограбованих жінок, що, намінявши на рештки одягів чогось їстівного, везли до примерлих дітей і тепер стратилися: плач стояв на всій станції, тяжкий і розпачливий.
Ні міліція, ні червоні жандарі чи, як їх назвав дідок, «круки душоїдні» з гострими очима, ані трішки не зважали на горе; злісно вишарпували злиденні бебехи з жіночих рук; штурханами і їдкою лайкою відганяли геть, хто впрошував.
Надивившися на державний розбій серед білого дня, сусіди понуро мовчали; а їх потяг прибув, куди треба: в омріяну Вороніжчину.
До села йшли. Прикрість на серці, як камінь.
— Ви колгоспник? — питає старий.
— Ні, одскочив, я «індус»: так дражнять одноосібника.
— Чому ж ви так?
— Бо то — татарщина. Одкаснися своєї душі, стань побігай-лом. Об кусок рельси дзвякнуть, і ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий день. Погана витівка — на розор.
— Не скажіть! Витівка хитра. Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть?.. За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується... люди, капіталізмові не снилось!
— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець.
— Бо силувані. Якби своїм наміром, то з хлівця палац би втнули. А раз душа не прийма - пустяк діло!
— Хто не хоче, того чорнять: ворог і підкуркульник.
— Ворог? — сміється дідок. — Проворна вигадка. А скажіть, чого так повно репету, галасу, ґвалту, мовляв, скрізь ворог і скрізь? — чого день і ніч кричать, і ревуть, і надриваються, аж вуха всім глушать, кругом повторюють без кінця і краю, і роз-друковують без числа в газетах підряд, аж очі сліплять, — тичуть в уха, в очі, в рот, в ніс, що аж очуміли люди, — чого так і навіщо?
— Хто зна. Цього повно, засипали зверх голови.
— Отож! Ярмаркові джмілятники кричать: «Держи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить.
— Значить, вони... - почав Мирон Данилович.
— Це ж саме і значить! — перебив дідок. — Не вимовляйте, бо десь вирветься само і тоді смерть. Кожного, хто знає, що то «значить», уб’ють, і його сім’ю теж. Бо відкривається, як пророцтва сповнено: про сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює - при кінці віків, що ось тепер приходить.
— Може, ще ні?..
— Вже приходить! - настоює дідок. - Вже близько. Наш вік пошвидшав: згори сунеться.
— Це ж як - близько?
— А так: скільки дороги вам додому?
— Та, буде!
— Дивіться: скільки проїхали з дому, то — як всі минулі часи, а остача — як від нас, он, до крайніх хаток.
— До хаток? — дивується Мирон Данилович, глянувши на околицю села. — Мало зосталось...
— Мало! Слід жити, мов ось, перед гробом стою.
— Це трудно.
— Воно полегшає; треба рішитись.
— Пізно вже: нас і так поставлено біля трун.
— Бо слід! Бо забували.
Дідок дедалі сумовитіший; потім і затих. Коло самого села спитався:
— Як звуть вас? Ми досі — ніби чужі.
— Катранник Мирон.
— Мирон? — так і
