Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

Але ані рибалка, ані хтось іще в Моорі так і не дізнався, що окрім тих багатьох, що переказували цю історію, насправді був ще один очевидець сутички: Берінг, якому тоді було дев'ять років і якого занедбана вілла знов і знов магічно до себе вабила, шукав того дня недалеко від воріт дикі орхідеї, як тут зненацька з кущів виліз Амбрас. Вкритий пагонами закинутого виноградника, Берінг не лише від початку до кінця спостерігав, як Амбрас розправився зі своїми ворогами, але й також чув дивні ласкаві прізвиська та команди, що їх вигукував завойовник спантеличеній зграї, просуваючись доріжкою. Бачив, холонучи від страху, й те, як приборкані пси після всього, що сталося, знову повернулися до їдла.

А потім Амбрас поховав своїх ворогів: кинув собачі трупи в зарослий бузиною видолинок і завалив уламками штукатурки та сміттям, яке з вілли приволік до саду.

Берінг довго не зважувався покинути свою схованку. Тільки страх перед темрявою ночі, що насувалась, врешті-решт вигнав його з укриття. Він кинувся навтьоки, немов щось загрожувало його життю. Але будинок позаду нього так і стояв без жодного звуку. Лише одне-єдине вікно, в якому неспокійно тремтів вогонь свічки або смолоскипу, світило йому вслід. Зграя була невидимою і не зронила ні звуку.

У наступні роки Берінгові не траплялося бачити Собачого Короля так близько, як у ті години захоплення вілли: Амбрас давно вже роз'їжджав селами у комендантському лімузині — тінь за кермом; Амбрас щоранку стояв біля поручнів порома, прямуючи до каменоломні, сидів в оточенні своїх псів під гігантськими соснами вілли «Флора» або, розташувавшись на трибуні під тентом, спостерігав за церемоніями громад спокутників… Для Берінга начальник каменоломні лишався протягом усіх цих років далекою фігурою, яка незмінно була присутньою лише в батькових прокльонах і злісних пересудах моорців.

Хоча у спогадах Берінга про підкорення псів обличчя цього чоловіка мало цілком чіткі риси, вони також дедалі більше ставали рисами біблійного героя, якого він бачив у релігійних календарях ковалихи, — непереможного царя, який голіруч убив лева і вигнав своїх ворогів, філістимлян у золотих шоломах, у пустелю, у смерть.

Образ цього біблійного воїна стояв і перед очима двадятитрирічного Берінга, коли він вранці перед спуском корабля на воду вийшов за ворота двору і впізнав розбиту машину на повороті до «Бельвю». Собачий Король на своїй колісниці. Собачий Король після битви. Король у розбитій своїй колісниці.

Для численних роззяв, що йшли цього холодного і сніжного травневого ранку до бухти Бельвю, щоб там відзначити спуск на воду «Сплячої грекині», руїни «студебекера» на їхньому шляху були додатковим святковим атракціоном. Автокатастрофа у країні сонних возів, тачок та пішоходів! Ярмаркова сенсація. Огорнутий хмарками пари від власних прокльонів, начальник каменоломні стояв поруч із розбитим автом, часом штурхав ногою загрузлі в болоті колеса, але не просив нікого допомогти. Мешканці приозер'я стояли віддалік і обговорювали його невдачу, одні зловтішалися, інші поблажливо питали начальника, як він доїхав, і вигукували даремні поради. Але оскільки для улюбленця Армії ніхто нічого не робив без його особливого наказу, Амбрас так і стояв один біля свого брухту.

Він відігнув від переднього колеса рване крило і два-три рази марно спробував запустити мотор, і в цей момент на Ковальському пагорбі Берінг, піддавшися магнетизму дивовижної машини там, на березі, знову загнуздав свого коня. Перемазаний глиною після падіння, попри біль, він скочив на неосідланого коня і погнав униз засніженим схилом, до озера.

Собачий Король якраз вибив з рами автомобільного вікна застряглі уламки, коли на нього впала тінь вершника. Берінг нахилився до нього з висоти змиленого коня — ніби до слуги. Він уперше подивився Амбрасу в обличчя і сказав:

— Я можу вам допомогти. — У холодному повітрі його голос прозвучав пискляво й хрипло. Він мимоволі ковтнув.

— Допомогти? — перепитує Собачий Король, випростується і уважно дивиться на нього, і Берінгові раптом здається, немов начальник каменоломні і головний моорський суддя дивиться тільки на його руку, якою він раніше тримав пістолет. Тільки на цю руку, якою він убив зниклу жертву.

— Допомогти? Оцим конякою? — питає Амбрас. Куртка в нього розірвана, один рукав мокрий від крові.

— Оцим конякою, моїм конем… конем та інструментом. Я поверну машину на трасу, вона буде на ходу.

— Ти?

— Так, я, — каже Берінг, не знаючи, як треба говорити з Королем, і не спішуючись.

— Ти хто — торгівець брухтом чи чорнокнижник?

— Ні… я… — розгублено бурмоче Берінг. І раптом звідкись здалеку прилітає до нього слово, якого він ніколи не чув, але яке читав у календарях ковалихи: — Ні, ваша ясновельможносте, я коваль.

Собачий Король і моорський коваль були відсутніми того дня на «хрещенні» корабля, спускові зі стапеля та святі. Не бачили, як було вибито останні підпори з-під корпуса, як судно шубовснуло у воду, майже зникнувши при цьому у хмарках з мерехтливих сніжинок. Ніс його настільки круто пірнув углиб озера, що потужна хвиля сягнула вище палуби й зірвала з планшира два рятувальні кола й декілька квіткових гірлянд. Пароплав загрозливо завалився спершу на один облавок — у бік гір та Сліпого берега, потім — у бік причалу, що був чорним від людей, але поступово, немов надто грубо розгойдана колиска, все ж вирівнявся і врешті спокійно завмер на хвилях навпроти руїн готелю «Бельвю».

Аж тепер тільки моорський секретар розбив об форштевень пляшку вина. У метушні через судно, що так раптово шубовснуло у воду, він мало про