Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Саме до його класу потрапив Філіп, пішовши до школи. Характер препод. Б. Б. Ґордона погано пасував для педагогічної роботи: чоловіком він був нетерплячим і запальним. А оскільки справу йому доводилося мати лише з маленькими хлопчиками, незабаром Нахаба взагалі втратив самоконтроль. Беручись до роботи, він гнівався, а закінчуючи її — кипів. Ґордон був невисоким огрядним чолов’ягою з дуже коротким світлим волоссям, що вже почало сивішати, і невеличкими колючими вусиками. Його широке обличчя з нечіткими рисами і маленькими очицями від природи було червоним, а під час регулярних нападів гніву темнішало і заливалося багрецем. Нігті в нього були згризені аж до м’яса: поки якийсь хлопчик аналізував речення, вчитель сидів за столом, тремтів від гніву, що пожирав його зсередини, і гриз свої нігті. Про його жорстокість ширилися чутки, можливо, трохи перебільшені, але два роки тому всі у школі напружилися, коли почули, що батько одного з учнів погрожує подати до суду: Нахаба так сильно вдарив хлопчика на прізвище Вальтерс книжкою по голові, що у малого порушився слух і його довелося забрати зі школи. Батько хлопчика жив у Теркенбері, тож у місті було чимало обурених, — про цю історію навіть написали в місцевій газеті, — але оскільки містер Вальтерс був простим пивоваром, симпатії розділилися. Інші хлопчики, попри те що ненавиділи свого класного керівника, з якихось відомих лише їм самим причин опинилися на його боці та (аби помститися за розголошення шкільних справ) як могли псували життя Вальтерсовому молодшому братові, котрий продовжував вчитися з ними. Однак, дивом уникнувши необхідності жити сільським життям, містер Ґордон більше ніколи не бив своїх учнів. Класним керівникам заборонили бити хлопчиків ціпком по руках, і Нахаба більше не міг випускати свою злість, гупаючи ціпком по столу. Тепер він міг лише схопити учня за плечі й потрясти його, але продовжував змушувати непослухів та упертих хлопчисьок стояти з витягнутою вгору рукою від десяти хвилин до півгодини і залишався так само лайливим, як раніше.

Жоден учитель не пасував для роботи з такими сором’язливими, як Філіп, дітьми гірше, ніж Ґордон. Перейшовши до старшої школи, Кері вже забув про деякі свої страхи, з якими вперше з’явився перед містером Ватсоном. Він знав чимало хороших хлопчиків, які ходили з ним до підготовчої школи. Тепер Філіп був дорослішим та інстинктивно розумів, що в людному класі його вада не впадатиме у вічі. Але містер Ґордон із першого дня посіяв жах у його серці: вчитель швидко помічав, хто його боїться і, схоже, через це ставився до таких дітей особливо неприязно. Філіп любив те, чим займався, але тепер почав з острахом чекати на шкільні години. Замість того щоби відповісти неправильно і викликати бурю вчителевих насмішок, він тупо сидів мовчки, а коли надходила його черга встати і проаналізувати речення, хлопчик ставав блідим, як смерть, і його нудило від страху. Найбільше Кері любив, коли уроки вів містер Перкінс. Йому легко було задовольнити пристрасть учителя до загальної ерудиції, адже Філіп читав багато дивних книжок, написаних не для його віку; часто директор, поставивши запитання, обходив класну кімнату й зупинявся біля Філіпа, щоби з усмішкою, котра сповнювала хлопчика захватом, звернутися до нього:

— А тепер, Кері, розкажи-но їм.

Гарні оцінки, які хлопчик отримував на цих уроках, іще більше розпалювали неприязнь містера Ґордона. Якось надійшла Філіпова черга перекладати, а вчитель сидів за столом, зиркаючи на нього, і скажено гриз великий палець. Він був готовий ось-ось вибухнути. Філіп почав тихенько відповідати.

— Не бурмочи! — крикнув учитель.

Хлопчикові здалося, наче щось застрягло у нього в горлі.

— Продовжуй! Продовжуй! Продовжуй!

Нахаба верещав щоразу гучніше. Із Філіпової голови вилетіло все, що він знав, і малий мовчки втупився у книжку. Містер Ґордон почав важко дихати.

— Якщо ти не знаєш, чому не скажеш про це? Знаєш чи ні? Ти чув, як ми аналізували текст минулого разу, чи ні? Чому мовчиш? Відповідай, йолопе, відповідай!

Класний керівник щосили вчепився у ручки крісла, наче намагався втриматися і не накинутися на Кері. Казали, що раніше він хапав учнів за горло і стискав, аж поки ті мало не задихалися. На чолі у Нахаби виступили жили, а обличчя потемнішало і лякало. Він просто збожеволів.

Ще вчора Філіп чудово знав увесь уривок, але сьогодні не міг згадати жодного слова.

— Я не знаю, — зітхнув він.

— Чому ти не знаєш? Тоді ми розберемо кожне слово і незабаром довідаємося, що ти насправді знаєш.

Страшенно блідий, Філіп мовчки стояв і трохи тремтів, схилившись над книжкою. Учителеве дихання стало хрипким.

— Директор каже, що ти розумний. Не знаю, як він зробив такі висновки. Різнобічні знання, — він шалено розреготався. — Не знаю, для чого тебе запхали до цього класу. Йолоп.

Слово йому сподобалося, і він щодуху закричав його:

— Йолоп! Йолоп! Клишоногий йолоп!

Після цього Нахабі трохи полегшало. Він побачив, як Філіп раптово зашарівся, і наказав йому принести «Чорну Книжку». Хлопчик відклав свого «Цезаря» і мовчки вийшов. «Чорна Книжка» була темним фоліантом, куди записували імена учнів і їхні провини, а якщо чиєсь ім’я опинялося там тричі, на непослуха чекали різки. Філіп пішов до директорового будинку і постукав у двері кабінету. Містер Перкінс сидів за столом.

— Можна мені, будь ласка, взяти «Чорну Книжку», сер?

— Ось вона, — відповів директор, киваючи в бік книжки головою. — Зробив щось, чого не слід було робити?

— Я не знаю, сер.

Містер Перкінс кинув на хлопчика швидкий погляд, але, нічого не відповівши, повернувся до своєї роботи. Філіп узяв книжку і вийшов. Через кілька хвилин після кінця заняття він приніс її назад.

— Дай-но мені подивитися, — попросив директор. — Бачу, містер Ґордон записав тебе до «Чорної Книжки» за «неоковирну зухвалість». Це як?

— Не знаю, сер. Містер Ґордон сказав, що я клишоногий йолоп.

Директор знову подивився на Кері. Він замислився, чи не почувся в хлопчиковому голосі сарказм, але малий досі був занадто схвильований. Обличчя залишалося блідим, а в очах причаївся бентежний страх. Містер Перкінс підвівся, поклав книжку і взяв кілька світлин.

— Сьогодні вранці мій друг прислав мені фотографії Афін, — сказав він буденним тоном. — Дивися, ось Акрополь.

Чоловік почав пояснювати Філіпу, що він бачить. Від його слів руїни оживали. Директор показав хлопчикові театр Діоніса і пояснив, як у ньому сиділи люди і що просто перед