Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Усі вони знали Тома Перкінса. І найперше, що вони про нього знали, це що він — не джентльмен. Вони його чудово пам’ятали. Том був невисоким смаглявим хлопчиком зі скуйовдженим чорним волоссям і великими очима. Викапаний циган. До школи він ходив лише вдень і отримав з її фондів найвищу стипендію, тож освіта не коштувала йому жодної копійки. Звичайно, він був генієм. Щороку в Актовий день[27] Том збирав усі призи. Він був гордістю школи, і тепер учителі з гіркотою згадували, як непокоїлися тоді, що хлопчик спробує отримати стипендію в якійсь більшій загальноосвітній школі й вислизне з їхніх рук. Доктор Флемінґ навіть навідався до крамнички з тканинами, яку тримав батько Тома, — всі вони чудово її пам’ятали: «Перкінс і Купер» на Сент-Кетрінс-стрит — і запевнив, що в школі сподіваються, що Том залишиться з ними, аж доки не вступить до Оксфорду. Школа була найбільшим замовником «Перкінс і Купер», тож містер Перкінс радо заспокоїв директора. Том Перкінс продовжував здобувати перемоги, класичні мови він знав краще від усіх, кого лише міг пригадати доктор Флемінґ, і після випуску школа запропонувала йому найвищу стипендію. У коледжі Святої Маґдалени хлопець отримав ще одну, і з цього почалася його блискуча університетська кар’єра. Шкільний журнал рік за роком повідомляв про всі здобуті Перкінсом відзнаки, а коли він отримав свій диплом із двох дисциплін, доктор Флемінґ власноруч написав коротеньку оду на першій сторінці. Його успіхам так раділи ще й тому, що для «Перкінс і Купер» настали важкі часи: Купер пив як свиня, і напередодні отримання Томом Перкінсом диплома крамничка з тканинами повідомила про банкрутство.
Не відхиляючись від обраного шляху, Том Перкінс прийняв сан і почав займатися тим, до чого так досконало пасував. Він став працювати помічником учителя у Веллінґтоні, а потім у Реґбі.
Але одна річ радіти його успіхам в інших школах, і зовсім інша — працювати під його керівництвом у власній. Дьоготь часто змушував його вчити щось напам’ять, а Нахаба смикав за вуха. Вчителі не могли збагнути, як капітул припустився такої помилки. Ніхто не міг забути, що Том — син збанкрутілого торговця тканинами, а алкоголізм Купера ще підсилював його ганьбу. Було очевидно, що настоятель з ентузіазмом підтримує його кандидатуру, а отже, напевно, запрошуватиме його на вечері; та чи будуть ці вечері в тісному колі такими ж приємними, коли за стіл сяде Перкінс? А як щодо військових? Невже Том міг сподіватися, що офіцери та інші джентльмени вважатимуть його рівнею? Це завдасть школі непоправних збитків. Батьки будуть незадоволені, і не дивно, якщо забиратимуть своїх дітей до інших шкіл. А як принизливо звертатися до нього «містер Перкінс»! Учителі зібралися на знак протесту колективно написати заяви на звільнення, але тривожне передчуття, що їх радо підпишуть, зупинило ці наміри.
«Єдине, що нам залишається, — приготуватися до змін», — зауважив Зануда, який вже двадцять п’ять років із незрівнянною некомпетентністю викладав у п’ятому класі.
Зустріч із Перкінсом їх не заспокоїла. Доктор Флемінґ запросив його приєднатися до них за ланчем. Тепер Том був тридцятидвохрічним чоловіком, високим і худим, але зберіг той здичавілий і розхристаний вигляд, який всі пам’ятали з його шкільних років. Він був убраний у неохайний, погано пошитий і поношений костюм. Волосся у чоловіка, як завжди, залишалося чорним і довгим, але не схоже було, щоб він його колись розчісував; із кожним рухом пасма падали йому на чоло, і він швидко змахував долонею, відкидаючи їх з очей. Том відростив вуса і бороду, яка закривала все обличчя мало не до вилиць. З учителями він розмовляв невимушено, наче не бачив їх якийсь тиждень чи два; чоловік, безсумнівно, радів зустрічі з ними. Він, схоже, не бачив нічого незручного в цій ситуації і не дивувався, що його називають містером Перкінсом.
На прощання один з учителів ввічливо зауважив, що Том ще має чимало часу, щоби встигнути на потяг.
— Я хочу прогулятися і подивитися на крамничку, — весело пояснив той.
Важко було не помітити, як усі спантеличилися. Усіх здивувала його нетактовність, а доктор Флемінґ, наче навмисно, ще й не почув, що сказав Перкінс, і дружина закричала йому у вухо:
— Він хоче прогулятися і подивитися на татову стару крамничку.
Лише Том Перкінс не відчув приниження, яке опанувало всіх присутніх. Він повернувся до місіс Флемінг:
— Ви часом не знаєте, хто тепер її тримає?
Жінка не могла знайти слів, так розлютилася.
— Там досі продають тканини, — сердито відповіла вона. — Господаря звуть Ґров. Ми більше не ведемо з ним справ.
— Цікаво, чи дозволить він мені оглянути будинок?
— Гадаю, не заперечуватиме, якщо ви поясните, хто ви.
Аж до вечері ніхто в учительській так і не торкнувся теми, котра всіх зачіпала. А після неї Зануда поцікавився:
— Ну, що думаєте про нашого нового начальника?
Усі пригадали розмову за обідом. Її навіть важко було назвати розмовою — це був монолог. Перкінс розмовляв без упину. Потік слів, промовлених гучним глибоким голосом, не вщухав. Сміявся Том якось коротко і чудернацько, зблискуючи білими зубами. Слідкувати за його оповіддю було непросто, адже чоловік перестрибував з однієї теми на другу, і зв’язок між ними залишався для інших незрозумілим. Він говорив про педагогіку, і в цьому не було нічого дивного, але потім узявся детально пояснювати сучасні німецькі теорії, про які його співрозмовники ніколи не чули і сприймали їх із недовірою. Містер Перкінс згадував античність, адже бував у Греції, торкнувся й теми археології — якось він провів на розкопках цілу зиму; інші вчителі не розуміли, як це може допомогти комусь вчити хлопчиків так, аби вони успішно впоралися з екзаменами.
Новий директор розводився про політику. Дивно було чути, як він порівнює лорда Беконсфілда з Алківіадом. Коли він згадав містера Ґледстона і Гомрул[28], серця вчителів втекли у п’яти. То він ліберал! Том говорив про німецьку філософію та французьку художню літературу. Хіба
