Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Із того дня, коли Філіп постраждав від особливого приниження, яке ледве зміг пережити, а містер Перкінс привітно з ним поспілкувався, хлопчик почав ставитися до директора з собачою відданістю. Постійно ламав голову, намагаючись вигадати, як зробити чоловікові якусь приємність. Страшенно цінував кожне слово схвалення, що іноді злітало з уст містера Перкінса. А навідуючись на зустрічі в тісному колі в директорському будинку, готовий був повністю капітулювати. Кері не відводив погляду від сяючих очей директора, сидів, ледь відкривши рота і трохи нахиливши вперед голову, аби не проґавити жодного слова. Буденність навколишньої обстановки лише додавала їхнім справам надзвичайної важливості. Часто директор, захопившись дивовижністю того, про що розповідав, відштовхував від себе книжку, притискав руки до серця, наче хотів призупинити його гупання, і заводив бесіду про таїнства їхньої релігії. Часом Філіп не розумів його слів, але він і не хотів розуміти, йому підсвідомо здавалося, що достатньо їх відчувати. Директор зі своїм чорним скуйовдженим волоссям і блідим обличчям нагадував хлопцю ізраїльських пророків, котрі не боялися кидати виклик королям; а коли Кері думав про Спасителя, Він уявлявся йому з такими ж темними очима і запалими щоками.
Містер Перкінс ставився до цієї частини своєї роботи надзвичайно серйозно. Тут навіть не згадувалося про його блискучий гумор, через який інші вчителі вважали директора легковажним. Попри свою зайнятість, чоловік знаходив час і можливість поспілкуватися окремо з кожним із хлопчиків, яких готував до конфірмації, хоча б п’ятнадцять-двадцять хвилин. Йому хотілося, аби діти відчули, що роблять перший серйозний свідомий крок у житті; він намагався зазирнути в глибини їхніх душ і хотів посіяти там зернятко власної пристрасної побожності. Попри Філіпову скромність, директор відчував, що хлопчик спроможний вірити так само палко, як він. У характері Кері він вбачав щось суто релігійне. Одного дня містер Перкінс несподівано відволікся від теми розмови.
— Чи задумувався ти взагалі про те, що робитимеш, коли виростеш? — поцікавився він.
— Мій дядько хоче, щоби я прийняв сан, — повідомив Філіп.
— А ти?
Хлопчик відвів погляд. Йому соромно було зізнатися, що він вважає себе недостойним.
— Я не знаю життя, сповненого щастям більше, ніж наше. Мені хотілося б зробити так, аби ти відчув цей чудовий привілей. Можна кожний свій крок присвячувати Господу, але ми стоїмо ближче до нього. Не хочу тиснути на тебе, але якщо ти вирішиш, — ох, просто зараз — то не зможеш протистояти радості й блаженству, які вже ніколи тебе не покинуть.
Філіп не відповів, але директор прочитав у його очах, що хлопчик зрозумів дещо з того, що він хотів йому пояснити.
— Якщо продовжуватимеш старанно працювати, то незабаром станеш найкращим учнем школи і тоді зможеш не перейматися стипендією, коли закінчиш навчання. У тебе є власні кошти?
— Мій дядько каже, що я отримуватиму сто фунтів на рік, коли мені виповниться двадцять один.
— Так ти багач. Я не мав узагалі нічого.
Директор хвилинку повагався, а потім, машинально виводячи олівцем лінії на промокальному папері, що лежав перед ним, продовжив:
— Боюся, ти не зможеш вибирати з багатьох професій. Зрозуміло, що робота, де потрібні фізичні зусилля, тобі не підходить.
Філіп почервонів наче рак (як завжди, коли хтось згадував про його клишоногість). Містер Перкінс задумливо дивився на нього.
— Цікаво, чи не занадто ти чутливий до свого нещастя? А тобі ніколи не спадало на думку, що слід подякувати за нього Богові?
Філіп швидко перевів погляд на чоловіка і стиснув губи. Він пригадав, як, повіривши в те, що йому казали, місяцями просив Бога зцілити його так, як Він зцілив хворого на проказу і зробив сліпого зрячим.
— Протестуючи проти цього, ти відчуватимеш лише сором. Але якщо подивишся на свою ваду як на хрест, який тобі випало нести, тому що твої плечі достатньо сильні, як на знак благословення Господнього, тоді вона стане джерелом щастя, а не страждань.
Чоловік бачив, що хлопчик ненавидить розмови на цю тему, і відпустив його.
Але Філіп обдумав усе, що сказав йому директор, і врешті-решт його свідомість сповнилася таємничим захватом від церемонії, що чекала на нього. Здавалося, його дух звільнився від пут плоті, і він наче зажив новим життям. Із усією своєю пристрастю Кері прагнув досконалості. Він захотів повністю присвятити своє життя служінню Господу й остаточно вирішив, що прийме сан. Коли настав визначний день, хлопчик від страху і радості ледве опанував себе: він був до глибини душі схвильований приготуваннями, книжками, які прочитав, і передусім словами директора. Лише одна думка мучила його. Філіп знав, що йому доведеться самому пройти крізь вівтар, і він смертельно боявся, що його кульгавість відкриється не лише цілій школі, яка зібралася на службу, а ще й незнайомцям, жителям міста і батькам хлопчиків, які прийдуть подивитися на конфірмацію своїх дітей. Однак, коли час настав, Кері раптом відчув, що легко впорається з приниженням, і прокульгав до вівтаря, такий маленький і нікчемний під просторим склепінням собору, свідомо віддаючи свою ваду в жертву Господові, котрий його полюбив.
18
Однак Філіп не зміг довго жити в розрідженому повітрі гірських вершин. Те, що сталося з хлопчиком, коли його вперше охопили релігійні почуття, повторилося знову. Через те що він так гостро відчував красу віри, через бажання самопожертви, що палало в його серці та сяяло, мов дорогоцінний камінь, його сили не витримали такого честолюбства. Кері втомився від своєї шаленої пристрасті. Його душа раптом сповнилася незбагненною нудьгою. Хлопчик почав забувати про присутність Господа, яка здавалася такою всеохопною, а релігійні обряди, котрі він акуратно виконував, стали звичайною формальністю. Спочатку він звинувачував у цьому відступництві себе, і страх перед пекельним вогнем змушував його вірити з новою силою; але пристрасть згасла, і хлопчиковими думками поступово заволоділи інші інтереси.
У Філіпа було мало друзів. Звичка читати ізолювала його: і це стало такою необхідністю, що, побувши трохи в компанії інших людей, хлопчик почувався стомленим і змученим; він пишався різнобічними знаннями, здобутими на сторінках багатьох книжок, його розум був гострим, і Кері не намагався приховати зневагу до обмеженості своїх товаришів. Вони жалілися, що Філіп поводиться зверхньо й, оскільки він досягнув успіху лише в галузях, які їх не цікавили, уїдливо запитували, чому він гне кирпу. У хлопця з’явилося почуття гумору, і він
