Спокута - Ієн Макьюен
Приглушений булькіт води в трубах — вона не помітила, коли той почався — раптом змовк, ревнувши наостанку так, що здригнулося повітря. Герміонині хлопчики зараз у ванні, їхні худенькі, кощаві тіла по обидва боки купелі, і ті самі складені білі рушники лежать на вицвіло-блакитному плетеному стільці, а під ногами — величезна коркова мата, ріжок якої обгризений давно вже померлим собакою; замість балачок — грізна глуха тиша, і немає мами, лише Бетті, про доброту якої ніколи не здогадається жодна дитина. Як могла Герміона дозволити собі нервовий розлад — широко вживаний усіма евфемізм, за яким ховався її приятель, що працює на радіо, — як могла приректи своїх дітей на мовчання, страх і смуток? Емілі подумала, що їй би слід самій доглянути купання дітей. Вона, однак, знала, що навіть якби ножі не нависали над зоровим нервом, вона б піклувалася про племінників тільки з обов’язку. Все дуже просто — це не її діти. Крім того це маленькі хлопчики, а тому вкрай маломовні, нездатні на щирість і, що ще гірше, позбавлені індивідуальності, бо вона так і не виявила того відсутнього трикутничка плоті. Їх можна сприймати лише в цілому.
Вона сперлася на лікоть і піднесла до губ склянку з водою. Оте звірятко, той її мучитель починав зникати, і тепер вона вже могла сперти на спинку ліжка дві подушки, щоб сісти. Робилося це повільно й достатньо незграбно, бо вона боялася різких рухів, а тому рипіння пружин тривало досить довго й наполовину заглушало звуки чоловічого голосу. Повернувшись на бік, вона завмерла, стискаючи в руці ріжок подушки, і її чутлива увага побігла в усі куточки дому. Спершу нічого не було чути, а потім — наче в повній темряві увімкнули й вимкнули лампу — пролунав тихенький сміх і несподівано обірвався. Ага, це Лола, в дитячій кімнаті з Маршалом. Вона знову почала вовтузитись, нарешті лягла й ковтнула теплуватої води. Цей багатий молодий підприємець, виявляється, не такий вже й поганий, якщо готовий проводити час, розважаючи дітей. Невдовзі вона вже зможе ризикнути увімкнути лампу поряд із ліжком, а ще хвилин через двадцять, можливо, здатна буде повернутися до домашніх обов’язків і зайнятися всім тим, що її непокоїть. Передовсім треба навідатися на кухню й перевірити, чи не пізно ще замінити печеню холодним нарізаним м'ясом і салатами, потім слід привітатися з сином, придивитися до його приятеля і бути з ним люб’язною. Після цього вона повинна переконатися, що близнюки як слід доглянуті, й, можливо, дозволити їм для заохочення щось приємне. А там уже й час дзвонити Джекові, який напевно забуде попередити її, що не приїде сьогодні додому. Спершу вона говоритиме з небагатослівною жінкою на комутаторі, потім із напиндюченим молодим чоловіком у приймальні, а тоді вже запевнятиме чоловіка, що немає жодних причин почуватися винним. Далі вона знайде Сесилію і пересвідчиться, що та зробила з квітами все, що треба, і що їй слід усе ж таки зробити певне зусилля й узяти на себе ввечері якісь обов’язки господині, і щоб вона одягла щось гарне і не курила в усіх кімнатах. А потім, найголовніше, треба вирушити на пошуки Брайоні, бо провал п’єси — це жахливий удар, і дитині потрібна буде вся втіха, яку може дати матір. Її пошуки означатимуть, що треба буде вийти на відкрите сонце, а навіть лагідні промені раннього вечора можуть спровокувати приступ. Отже, треба буде знайти темні окуляри, і це, а не похід на кухню, слід зробити в першу чергу, бо вони десь тут у кімнаті, в шухляді, чи закладені в якусь книжку, чи в кишені, а підніматися за ними знову — це зайвий клопіт. Треба також взути якісь туфлі на пласкій підошві, якщо Брайоні пішла аж до річки…
Отож Емілі ще якийсь час лежала, спершись на подушки, поки її звірятко кудись зникло, і неспішно укладала плани, переглядала їх, уточнювала їх послідовність. Вона втихомирить і заспокоїть весь дім, який із нездорової напівтемряви її спальні здавався їй розбурханим і малонаселеним континентом, на чиїх вкритих лісами просторах різні конкуруючі сили по-різному боролися за її заклопотану увагу. Вона не мала ілюзій: старі плани, якщо їх взагалі можна пригадати, ті плани, які поступилися часові, часто намагалися гарячково й надто оптимістично скеровувати хід подій. Вона могла запустити щупальці своєї чуйності в кожну кімнату в домі, але не могла запустити їх у майбутнє. А ще вона знала, що в кінцевому підсумку вона прагне душевного спокою для себе самої; егоїзм і доброту найкраще не розділяти. Вона обережно сіла, спустила ноги на підлогу і всунула їх у капці. Не ризикуючи поки що розсунути штори, вона увімкнула лампу для читання і почала нерішуче шукати темні окуляри. Вона вже вирішила, звідки почати пошуки.
VII
Храм на острові, побудований у стилі Ніколаса Рівета в кінці 1780-х років, був задуманий як цікава деталь пейзажу, як примітна для ока риса, що втілює пасторальний ідеал, і, звичайно ж, взагалі не мав ніякого релігійного призначення. Він стояв зовсім недалеко від води, на виступі, цікаво відбиваючись в озері, і звідки б не дивився, колонада й фронтон над нею були гарно затінені дубами і в’язами, що виросли навкруг. Якщо ж підійти ближче, то храм мав більш жалісний вигляд: від вологи, що піднімалася крізь пошкоджену гідроізоляцію, пообвалювалися великі шматки штукатурки. Десь під кінець дев’ятнадцятого сторіччя ці діри були незграбно залатані нефарбованим цементом, який зробився коричневим і надавав будівлі строкатого, хворобливого вигляду. Ще де-не-де, наче ребра в голодної тварини, проглядала гнила вже підштукатурна дранка. Подвійних дверей, що вели в кругле приміщення з куполоподібним дахом, давно вже не було, і кам’яна підлога була вкрита товстим шаром листя, перегною та екскрементів усіляких птахів і тварин, які могли вільно входити й виходити. В гарних ґеорґіанських вікнах не було жодної шибки, усі вони були вибиті Леоном і його друзями ще в кінці двадцятих років. Високі ніші, в яких колись стояли статуї, були порожніми, якщо не брати до уваги клапті брудного павутиння. З меблів була тільки лавка, притягнена з сільського крикетного майданчика — знову ж таки справа Леона і його жахливих друзів-однокласників. Ніжки
