На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

дні виднів ще один камінь — у глибині сіріла спина потвори, на якій гралися червонопері рибки, там же, де лава спадала, було біло — біло й піняво, переколочено, окремі струмені цвіркали високо в небо, а далі вода знову мчала рівним ясним потоком, ледь — ледь запінюючись подекуди над схованими в глибині каменями або перекочуючись через них. Тут і там над плесами кружляли чайки, вихоплювали з води глушене риб'яче дріб'я й або з'їдали на лету, або шугали до високої скелі, декотрі ж сідали на велетенського дуба, який застряг між камінням другої лави. Дуб був білий, аж жовтий, вишмулений, наче кістка, й білі хребці колишніх віт стриміли до неба, на одному з них сиділа велетенська чайка й рвала чималу рибину, котра ще стріпувала хвостом; друга лава випиналася гостряками каменів, сивих на верхівках від пташиного посліду, й вода на ній не спадала рівним потоком, а клекотіла, й бурхала, й била гарматними ударами, закручувала внизу шалені вири, а нижче також стриміло кілька гострих каменів, які збивали воду в вузьку горловину, й далі вона падала стрімко вниз, в чорну безодню — пекло, яке булькало й клекотіло, розбивало струмені на бризки, що з них вставала золотаво — червона райдуга. Райдуга — вгорі, пекло — внизу. В повітрі стояв різкий запах спіненої води, розпеченого каменю, водяного зілля, яке обривали зі скель бурхливі потоки.

Клекіт і гуркіт, і все одно тиша, тихіша за будь — яку іншу тишу, згуки природи — то не гомін, то безгоміння, вслухавшись у яке можна почути плин власної думки і крові в жилах. Ще й на багато верстов довкола — нікого — нікого, тільки вода, та камінь, та чайки, та баклани, які німими чорними привидами сидять на високих, з побіленими послідом верхівками стрімких скелях правого берега. Лівий берег низинний, сірий, хапає пустельністю за серце, й коли людина дивиться на нього, її огортає безпричинна туга. Коли ж вона дивиться зі скелі на Дніпро, який перед нею неначе на долоні, на боріння води та каменю, вона думає про вічне, невмируще, підноситься душею й навіть забуває про власну смерть. Хоч смерть тут — близько — близько; на цих порогах, на цих каменях од давніх давен, од похмурих варягів і диких кочівників до нинішніх козацьких часів погинуло безліч люду, але та смерть не від неправди, не від чварів людських і лютості людської, й вона забувається; тут упокорення й благість, і думки про велич Бога, про смиренність та покору, про добро та істину. Тут можна сидіти непорушно годинами, днями — вічно, перетворившись на камінь та навіки замкнувши в собі раз знайдену, єдино правдиву думку.

Вище першої лави — високий камінний острів, на ньому верби, осокори та велетенські дуби, неначе зачаровані, вкриті молодим зеленим листом, і кипучий дубняк понад водою, й верболози в низинній частині острова, який кінчається піщаною косою. Нижче острова кілька маленьких острівців, декотрі з піску, декотрі з каменю, закучерявлені лозою, схожі на кинуті на воду зелені шапки.

Мимо цих острівців саме й пропливав, а точніше, пролітав — вода вже набирала розгону — довгий, просмолений, схожий на чорну рибину човен, у якому сиділо двоє молодих козаків — один на кормі, другий — на прові, вельми схожі між собою з лиця — високочолі, носи з горбинками, той, що на прові, трохи старший, йому літ за двадцять, той, що на носі, — молодший, літ під двадцять. Оголені до пояса — готові до всього (вже подолали не одну лаву), дужі тілами, мускулисті, завзяті. Той, що на кормі, — з веслом, той, що на носі, — з довгою тичиною, буйночубий, чіпкий, зі зціпленими зубами, напруженим до сльози поглядом вдивлявся поперед себе, погукував, віддавав команди — перебрав на себе провід, дарма що молодший, а може, проводирував завжди, старший видавався спокійним, тільки ж лишаювата блідість вкрила його щоки, й погляд блукаючий, бігучий — по всій воді, по якій вже вставали ледве помітні вихорці, а від води знову на ніс човна — на постать брата — було видно, що він більше покладається на нього, ніж на самого себе. «Пильнуй, Матвію», — голосне, пружке з прови, й на відповідь млявіше, не таке впевнене: «Пильную, Супруне».

Човен пришвидшив плин, вже майже летів — йому б крила, й він би наздогнав чаїну зграю, яка летіла нижче лави, осів на кормі, піднявся на прові, й Супрун, здавалося, зносився на небо, вже не обертаючись, гукнув до брата ще щось кілька разів, з тих слів Матвій розібрав тільки те саме «пильнуй», Супрун вже нічого не бачив, тільки широку — широку гладінь ріки, надто в ліву руку (пливли ближче до правого берега), спокійну, одначе дуже швидку, з окремими невисокими випнутими водяними горбами, і враз ніс човна задерся високо — високо, — здавалося, дуб одірвався від води й стрімко полетів униз, аж тьохнуло, вдарило у Матвія під горлом серце (вже не перший страх, і миттєве почуття злості на брата — він втягнув його в ці смертельні мандри), й хряскіт чи хлюпіт під ногами, шалена гойдавиця, глухе гудіння днища й хрипіння чи лайка Супруна, чиє перекошене обличчя на мить майнуло перед ним, і другий братів позирк вже з весело ощиреним частоколом зубів — човен устояв, летів носом вперед. І раптом якийсь скрегіт, дужий стусан знизу, — дуба розвертало кормою вперед, Матвій встиг гребнути веслом кілька разів, й знову удар, і хряпіт деревини, вода і небо мінялися місцями, й ще один, останній струс, і його викинуло в біле шумовиння.

Супрун устиг ухопитися за борт човна, який на мить став цапки, неначе норовистий кінь, і одразу ж ляпнув на воду, човен несло, розвертало знову, Супрунова душа влетіла в п'яти, але трималася там, він подумав, що загинув, одначе так само чіпко тримався за борт човна, й піняві струмені перекочувалися через нього, й бачив він лише чорний борт, та раптом помітив поперед себе щось інше й зрозумів, що то берег, розпростав ноги й дістав дна. Щосили вперся в ребруватий камінь, подався вперед, знову втратив дно й знову знайшов його, й лише по кількох хвилинах зрозумів, що не пливе, а стоїть по груди у воді, то вона плине повз нього, а йому здається, несе його; в очах було зелено, у вухах дзвеніло, але він опанував себе,