На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик
По тому ще сиділи на колодці біля тину, за яким на яблуневому гіллі сушилися грубі полотняні сорочки та Супрунові сподні, курили.
…Знайоме подвір'я, знайомі сутінки, знайома шовковиця, на яку лазили хлопчаками з куснями хліба підвечіркувати. Але спогади не тривожили Матвія, ніби й не він тут жив, а хтось інший. Він увесь — від чуприни на голові до п'ят — над Синичкою у своєму хуторі, вріс у нього душею, думками, хутір один вабив і манив його, тільки там відпочивав по — справжньому, тільки там знаходив спокій. Він домашній, як гарний кіт, і нічого йому більше у світі не треба, нікуди його не пориває, нічого особливого не прагне, на відміту від Супруна, про котрого підозрює, що йому погано тут, не ліпше було б і деінде. Супрун сам не знає, чого хоче, і весь час згадує Січ, вогненний Дніпровий заплав, підпалений татарами степ, козацьку лаву, що летить за помахом пірнача. То було життя! Хоч навіть там він марудився, часто не тримався строю, — через те й не вибився у значні козаки, не доскочив чину, а про статок так і зовсім не думав. Є такі люди, які народжені для степу, для дороги, вони не відають, що дороги для того й існують, щоб приводити до двору, додому, до затишку, до сім'ї.
У Супруна тютюн домашнього посіву, мішаний з коренем — рубанкою, у Матвія — прилуцький, турецького заводу, пахучий, щіпливо — солодкий. Супрун закурив з братового гамана, мовив з невеликим лукавством:
— Панський дух у мене увійшов. Може, стану паном? — і заскалив око, як кібцюватий півень.
Матвій збагнув — той камінчик у його город, — не підняв.
— Панів Хміль за Буг прогнав…
— Лядських прогнав, та свої прокльовуються. Уб'ються в колодочки, розпустять пір'я. І буде, як у Польщі…
— Ми ж не під Польщею, під Москвою…
— А буде, як у Польщі, — вперто повторив Супрун.
— Чого не як у Москві? Там оддавна пани й мужики… Холопи. А в нас… Гетьман мислить по—іншому: які в кого були привілеї і які хто має нині — затвердити. Укласти тверді козацькі реєстри. Широкі… — сказав поспішливо… — Всі, хто ходив з Хмелем у походи, мають бути внесені в ті реєстри. Посполиті платитимуть стації…
— Поміж нами такого не водилося зроду, щоб гетьман, полковники або сотники володіли людьми.
— Гетьман Хміль давав села на ранг…
Супрун мовби не почув того.
— Козаки шинкують горілкою на чарки, чого теж зроду не водилося. Одні наживаються, інші збувають останнє. Не встигнемо тричі чхнуть, як уже шляхта на шию сяде.
— Чого б то?
— Бо писар сам із шляхти. Душа його шляхтянським лоєм вимазана, і сам увесь у тому лою.
У першу мить Матвій не зрозумів, про кого мова, й перепитав:
— Який писар?
— Той пан, що булаву у Юрка видурив.
Матвій образився.
— Гетьман…
— За шкапу виміняний.
Матвій покрутив головою: не подобалася йому така балачка, не сподівався почути таке від брата. Супрун натякав на те, що Виговського викупив з татарського полону покійний гетьман Хмельницький. Корінь Виговського проростав із стародавнього роду дрібної української шляхти, його батько, Остап, служив у митрополита Петра Могили, один дядько — Василь, носив полковницький пірнач, другий, Самійло, сотницьку тростину, Іван же справляв суддівську службу при луцькому магістраті, далі писарював при польському комісарові, зверхникові над Україною, на тій службі познайомився із чигиринським сотником Богданом Хмельницьким і заприязнив йому. Поляки повели його з собою в похід під Жовтими Водами, де Хмельницький погромив польські хоругви, попав до татарського полону, впавши в ноги Хмельницькому, випросив у нього викупу в татар. Згодом гетьман вручив йому каламар генерального писаря, й проносив його Виговський дев'ять років, вмочав у нього добре затемпероване перо, коли вже благодійник лежав на смертній постелі — оповіщав світ про хворобу, відтак про смерть славетного гетьмана.
Матвій шанував нинішнього гетьмана за все: за тонкість розмислу, за мудрість, за освіченість і дотепність, навіть за ту ж шляхетність і чепурність, — гетьман нікого не сліпить золотом та сріблом свого убранства, одяг на ньому не багатий і не бідний, до ладу припасований, сам чистий з лиця, з хвацькими (таки шляхетськими) вусиками, в очах — хитра лукавинка й поштивість до кожного, з ким веде розмову, він її веде так, що забуваєш, хто перед тобою. Надто він приязний до Матвія, і той платить йому за шеляг таляром.
Десь над головою в синіх в'язових сутінках виспівувала якась птаха, виспівувала гарно, Матвій здивовано повів головою на той цінькіт.
— Шпак, — пустив угору, у вишневе листя струмінь диму Супрун. — Штукар, як і твій писар, за кого хочеш пісню виведе.
Образа знову черконула Матвієві по серцю. Надто тим, що називав Виговського писарем.
— Писар — це я… Простий писар канцелярії, підписок. Чим, Супруне, не догодив тобі гетьман?
— Є достойніші.
— Хто?
— Хмельниченко.
— Дитина — добра та щира. Сімнадцятий лишень… Його ще кортить у вовчка гратися… Поїхав у Київ, повчиться в Академії, набереться розуму…
— Писар його туди спровадив.
— Якщо й так, то правдиво вчинив.
Супрун вибив з люльки об підбор Матвіїв тютюн, натопкав свого — давкого, ядучого. Жар з люльки перебігав у траві іскрами, згасав. На небі засвічувалися лампади зір. Далеко — далеко, на протилежному кінці села, зринула дівоча пісня:
Баламуте, вийди з хати Хочеш мене закохати, Закохати та й забути Всі ви, хлопці, баламути!