Джерело - Айн Ренд

— Перестаньте себе мучити.

Вайненд заплющив очі, наче Рорк ударив його.

За мить він сказав:

— Містере Рорк, ви не знаєте мене добре. Затямте: я ніколи не перепрошую. Я ніколи не вибачаюся за свої дії.

— Що змусило вас думати про вибачення? Воно мені не потрібне.

— Я несу відповідальність за кожне з цих образливих слів, якими ми вас називали. Я відповідаю за кожне слово, надруковане в «Знамені».

— Я не просив у вас спростувань.

— Я знаю, що ви думаєте. Ви зрозуміли, що вчора я не знав про храм Стоддарда. Я забув, хто його проектував. Ви дійшли висновку, що це не я провадив кампанію проти вас. Ви маєте рацію, мене тоді не було. Але ви не розумієте, що ця кампанія цілком і повністю відповідає духу «Знамена». Чітко відповідає завданням, поставленим перед цією газетою. І відповідальність за це цілком на мені. Алва Скаррет зробив лише те, чого його навчив я. Якби я був у місті, то вчинив би так само.

— Це ваше право.

— Ви не вірите, що я це зробив би?

— Ні.

— Я не напрошувався на компліменти і не просив мені співчувати.

— Я не можу зробити того, про що ви просите.

— І що, на вашу думку, я прошу?

— Щоб я дав вам ляпаса.

— Чому ж не дасте?

— Я не можу вдавати гнів, якого не відчуваю, — відказав Рорк. — І це не співчуття. Я дію значно жорстокіше, ніж міг би. Ось тільки роблю це не для того, щоб повестися суворо. Якби я вдарив вас, ви пробачили б мені храм Стоддарда.

— Хіба це ви повинні просити пробачення?

— Ні. Ви хочете, щоб я попросив. Ви ж розумієте, що тут ідеться про сам акт прощення. Ви не впевнені, яку кому відведено роль. Ви хочете, щоб я вас пробачив — або ж вимагав розплати, що є тим самим, і ви вважатимете, що питання залагоджено. Але, розумієте, мені це все не потрібно. Я не беру в цьому участі. Немає значення, що я думаю чи відчуваю зараз. Ви не думаєте про мене. Я не можу вам допомогти. Я не та людина, якої ви зараз боїтеся.

— І кого ж я боюся?

— Себе.

— Хто дав вам право стверджувати це?

— Ви.

— Добре, продовжуйте.

— Ви справді хочете слухати далі?

— Продовжуйте.

— Я думаю, вам боляче, що ви змусили мене страждати. Ви не хотіли б, щоб так сталося. Одначе дещо лякає вас іще дужче. Усвідомлення того, що я геть не страждав.

— Далі.

— Усвідомлення того, що я не з таких — не великодушний, а просто байдужий, — лякає вас, адже ви знаєте, що за такі історії як храм Стоддарда завжди треба розраховуватися, а ви бачите, що я нічим не поплатився. Ви здивувалися, що я взявся за ваше замовлення. Ви думаєте, моя згода потребувала мужності? Вам було потрібно значно більше мужності, щоб найняти мене. Бачте, ось що я думаю про храм Стоддарда. Я забув про нього. Ви — ні.

Вайненд розкрив кулаки, розслабивши пальці. Його плечі ледь опустилися, розслабившись. Він дуже просто сказав:

— Добре, це правда. Усе це.

Він знову випростався, наче погоджуючись з неминучим, наче його тіло свідомо стало вразливим.

— Я сподіваюся, ви розумієте, що у свій спосіб покарали мене, — сказав він.

— Так. І ви погодилися на це. Тож отримали те, чого хотіли. То ми поквиталися і можемо забути про храм Стоддарда?

— Або ви дуже розумний, або я був надто відвертим. У будь-якому разі ви свого досягли. Ніхто ще не спонукав мене до відвертості.

— Чи я досі повинен зробити те, чого ви від мене очікуєте?

— А чого я, на вашу думку, очікую?

— Визнання. То зараз моя черга поступитися?

— А ви неймовірно чесний, так?

— Чому б і ні? Я не можу визнати, що ви змусили мене страждати. Але ви вдоволитеся тим, що дали мені задоволення, адже так? Тоді гаразд. Я втішений, що подобаюся вам. Думаю, ви розумієте, що я роблю для вас такий самий виняток, який зробили ви, визнавши, що я вас покарав. Зазвичай мені байдуже, подобаюся я комусь чи ні. Цього разу мені не байдуже. Я втішений.

Вайненд голосно розреготався:

— Ви доброчесний і пихатий, мов імператор. Віддаючи данину іншим, ви возвеличуєте себе. Що на біса змусило вас подумати, що ви мені подобаєтеся?

— Вам не потрібні жодні пояснення. Ви вже дорікнули мені, що я спонукав вас до відвертості.

Вайненд сів на колоду. Він нічого не сказав; але його рух був водночас запрошенням і вимогою. Рорк сів поруч; він був серйозним, але на обличчі мерехтіла тінь усмішки, веселої та обережної, наче кожне почуте слово було не лише повідомленням, а й підтвердженням.

— Ви піднялися з низів? — запитав Вайненд. — Походите з бідної сім'ї?

— Так. Звідки ви це знаєте?

— Просте припущення — з вашої реакції на все: похвалу, ідею чи багатство. Я теж вийшов із низів. Ким був ваш батько?

— Металургом.

— Мій був докером. У дитинстві ви перепробували всі види робіт?

— Усі. Переважно в будівництві.

— У мене було навіть гірше. Я робив геть усе. Яка робота подобалася вам найбільше?

— Фіксувати сталеві заклепки на металевих конструкціях.

— А мені найбільше подобалося бути чистильником взуття на гудзонському поромі. Я повинен був зненавидіти цю роботу, але вона мені подобалася. Я зовсім не пригадую людей. Я пам'ятаю місто. Воно було завжди: на березі, витягнуте, очікуючи на моє повернення, наче я був прив'язаним до нього резиновою мотузкою. Резинка розтягалася і відносила мене геть на протилежний берег, але вона завжди стискалася — і я повертався. Я відчував, що ніколи не втечу від міста, а воно ніколи не втече від мене.

Рорк зрозумів, що Вайненд рідко розповідав про своє дитинство, за звучанням його слів, свіжих і невпевнених, не схожих на замацані монети, що пройшли через багато рук.

— Ви колись залишалися без даху над головою і без їжі? — запитав Вайненд.

— Кілька разів.

— Вас це непокоїло?

— Ні.

— Мене теж. Мене непокоїло геть інше. Вам хотілося кричати в дитинстві, коли ви бачили навколо тільки самовпевнену невправність і знали, скільки всього можна зробити і зробити добре, але ви не маєте влади здійснити це? Не маєте влади висадити в повітря порожні черепи навколо вас. Змушені лише коритися — це погано саме собою, — але виконувати накази когось нікчемнішого за вас? Ви це відчували?

— Так.