Фараон - Болеслав Прус

— Ого-го!.. — вигукнув Менес, пильно придивляючись до нього. — Ого-го!.. Невже з тебе й справді вже досить придворного життя й почестей?.. Хай буде благословен цей день!.. Коли ти з вершини мого пілона почнеш споглядати світ — відразу переконаєшся, який він малий і нікчемний.

На це Пентуер не відповів нічого, й Менес знов узявся до своєї праці. Повернувшись через кілька годин, він побачив, що його учень сидить на тому самому місці, нерухомо втупивши очі в далечінь, де ледве маячив палац фараонів.

Менес дав йому ячного коржа і глечик молока і більше не турбував його.

Так минуло кілька днів. Пентуер мало їв, ще менше говорив, часом уночі схоплювався на ноги, а вдень сидів нерухомо, дивлячись невідомо куди.

Такий стан Пентуера стурбував Менеса. Якось він сів на камені поряд з Пентуером і спитав:

— Чи ти вже зовсім збожеволів, чи духи тьми лише тимчасово заволоділи твоєю душею?

Пентуер звів на нього затьмарені очі,

— Ти поглянь лишень довкола себе! — казав старий. — Адже зараз найчудовіша пора року. Ночі довгі й зоряні, дні прохолодні, земля вкрита квітами й травою. Вода в річці прозоріша за кришталь, в пустелі — тиша, зате повітря сповнене співами, писком, дзижчанням… Якщо весна викликає такі чудеса на мертвій землі, то як же, мабуть, скам’яніла твоя душа, коли вона зараз не відчуває нічого!.. Кажу тобі, опам’ятайся, бо ти схожий на труп серед живої природи. Під цим сонцем ти — наче засохла купа болота і справді смердиш між пахощами нарцисів і фіалок.

— У мене душа хвора, — відповів Пентуер.

— Що ж це з тобою?

— Чим більше я думаю, тим гостріше відчуваю, що, якби я не покинув тоді Рамзеса Тринадцятого, якби служив йому далі, — жив би й досі цей найблагородніший з фараонів. Його оточували сотні зрадників, але жодна добра душа не вказала йому шляхів порятунку!..

— І тобі справді здається, що ти міг його врятувати? — спитав Менес. — О зарозумілосте недовченого мудреця!.. Всі розуми світу не могли б урятувати сокола, що попав у зграю вороння, а ти, мов якийсь божок, прагнеш змінити долю людини…

— Невже ж Рамзес справді був приречений на загибель?..

— Без сумніву. Насамперед тому, що він був фараоном воїном, а в нинішньому Єгипті немає пошани до воїнів. Єгиптянин ставить вище золоте зап’ястя, аніж меч, хоч би й сталевий; доброго співака або танцюриста — вище за найхоробрішого воїна; багатство й розважливість — вище за переможну війну. Якби оливка раптом достигла в місяці мехір чи фіалка розпустилася б у місяці тот — вони загинули б, як гине все запізніле або передчасне. А ти хочеш, щоб у добу Аменготепів і Гергорів утримався на троні фараон, народжений для доби гіксосів. Все живе має свій час — коли дозріти і коли гинути. Рамзес Тринадцятий з’явився в не властиву йому добу й мусив поступитися.

— Ти гадаєш, ніщо не могло б його врятувати? — спитав Пентуер.

— Не бачу такої сили. Мало того, що він не відповідав вимогам своєї доби й свого становища, йому ще й судилося владарювати в епоху занепаду єгипетської держави… І тому Рамзес був наче молодий пагін на спорохнявілому дереві.

— І ти з таким спокоєм говориш про занепад нашої держави? — вражено вигукнув Пентуер.

— Я спостерігаю його вже кілька десятків років, а ще раніше його бачили мої попередники в цьому ж храмі… Був час і призвичаїтися!..

— Ви що — ясновидці?

— Зовсім ні! — заперечив Менес. — Але у нас є своя міра. З рухів прапорця можна вгадати, звідки дме вітер; криниця з нільською водою несхибно показує, прибуває Ніл чи мілішає… А нам про занепад нашої держави одвіку сповіщає он той сфінкс.

Він простяг руку, показуючи на піраміди.

— А я нічого не знаю про це… — шепнув Пентуер.

— Перечитай старі хроніки нашого храму, й ти побачиш, що кожного разу, коли Єгипет досягав свого розквіту, його сфінкс був цілий і непорушно височів над пустелею. Та коли держава починала хилитися до занепаду, сфінкс тріскався, кришився й піски сягали до його підніжжя. І от протягом останніх сторіч сфінкс помітно руйнується. Чим вище підносяться довколишні піски, чим глибші борозни крають його тіло, тим швидше хилиться до занепаду наша держава.

— Невже ж вона загине?..

— Ні в якому разі, — похитав головою Менес. — Так само як після ночі настає день, а води Нілу, обмілівши, починають прибувати знов, так після занепаду держави неминуче настають часи її розквіту. Споконвічна історія!.. З деяких дерев листя опадає в місяці мехір лише на те, щоб знову зазеленіти в місяці пахон. І справді, наш Єгипет — тисячолітнє дерево, а династії фараонів — його гілки. На наших очах зростає зараз двадцять перша гілка, чого ж нам журитися?.. Невже тільки того, що гілки сохнуть, а дерево живе далі?..

Пентуер замислився, але очі його проясніли. Ще через кілька днів Менес сказав Пентуерові:

— У нас уже обмаль харчів. Мусимо піти в села понад Нілом і запастися хоч на деякий час.

Наступного дня жерці взяли на спину великі кошики і рушили по набережних селах.

Тут вони зупинялися під селянськими мазанками й співали божественні пісні. Потім Менес стукав у двері й проказував:

— Милостиві душі, правовірні єгиптяни, подайте милостиню слугам богині мудрості!..

Їм давали (найчастіш жінки) хто пригорщу пшениці або ячменю, хто коржа або сушену рибку. А іноді нападали на них люті пси, а діти іновірців жбурляли в них камінням чи болотом.

Дивний вигляд був у цих смиренних жебраків, один з яких протягом кількох років впливав на долю держави, а другий, осягнувши найглибші таємниці природи, міг змінити перебіг історії.

В багатших селах жерців приймали краще, а в одному домі, де справляли весілля, їх нагодували, напоїли пивом і дозволили заночувати в повітці.

Треба сказати, що їхні голені обличчя й голови та облізла шкура пантери не викликали особливої поваги в селян.

Мешканці Нижнього Єгипту, що жили серед іновірців, взагалі не відзначалися особливою побожністю, а до жерців богині мудрості, яких не підтримувала держава, й поготів ставилися зневажливо.

Лежачи в повітці на в’язках свіжого очерету, Менес і Пентуер прислухалися до весільної музики, п’яних вигуків, а іноді й до сварки весільних гостей.

— Як це жахливо, — раптом озвався Пентуер. — Ледве кілька місяців минуло після смерті володаря, який стільки добра зробив селянам, а вони вже забули про нього… Воістину, короткочасна людська вдячність…

— А ти хотів би, щоб вони до кінця днів