Фараон - Болеслав Прус

— Ти сумніваєшся в цьому, матінко?

— В усьому можна сумніватись, коли людина слухає поради безумців і зрадників…

Вони розійшлися розгнівані.

Незабаром до його святості повернувся добрий настрій, і він весело розмовляв з сановниками. Але вже о шостій годині його почав долати неспокій.

Тутмос уже мав би прислати до нас гінця, — сказав він. — Я певен, що справа так чи так уже скінчилась.

— Важко сказати, — відповів головний скарбник. — Вони могли не знайти човнів біля перевозу. Могли зустріти в храмі опір.

— А де ж той молодий жрець?.. — запитав раптом Гірам.

— Жрець?.. Учень покійного Саменту?.. — повторили розгублено сановники. — А справді… Де він може бути?..

Розіслали воїнів, щоб вони обшукали сад. Воїни оббігали всі закутки, але жерця не знайшли.

Ця пригода дуже засмутила сановників. Кожен сидів мовчки, поринувши в неспокійні думки.

Перед заходом сонця до кімнати зайшов один із слуг фараона й шепнув, що пані Геброн тяжко захворіла і благає, щоб його святість зволив її відвідати.

Сановники, знаючи зв’язок фараона з красунею Геброн, мовчки перезирнулись. Але коли фараон заявив, що хоче вийти до саду, вони не протестували. Сад, оточений численною вартою, був так само безпечний, як і палац. Ніхто не вважав за потрібне бодай здалеку дивитись за фараоном, знаючи, що

Рамзес не любить, щоб виявляли до нього цікавість у певні години.

Коли фараон вийшов у коридор, великий писар сказав скарбникові:

— Час тягнеться, мов колісниці в пустелі. Може, Геброн має якісь вісті від Тутмоса?..

— Тепер, — сказав скарбник, — цей його похід до храму Пта з кількома десятками людей здається мені цілковитим безумством…

— А чи розважніше вчинив фараон під Содовими озерами, коли цілу ніч гнався за Техенною? — перебив Гірам. — Відвага в таких випадках важить більше, ніж кількість.

— А цей молодий жрець?.. — спитав скарбник.

— Прийшов без нашого відома й пішов не питаючись, — мовив Гірам. — Кожен з нас діє, як змовник.

Скарбник похитав головою.

Рамзес швидко пробіг до палацу Тутмоса. Коли він зайшов до покоїв Геброн, вона з плачем кинулась йому на шию.

— Я вмираю від страху! — вигукнула вона.

— Ти боїшся за Тутмоса?

— А що мені до нього? — відповіла Геброн, зневажливо скрививши уста. — Ти один у мене на думці, за тебе одного я турбуюсь… за тебе боюся…

— Хай буде благословенна твоя тривога, яка хоч на хвилину звільнила мене від нудьги… — сказав, сміючись, фараон. — О боги, який це тяжкий день!.. Якби ти чула наші ради, якби бачила обличчя наших сановників!.. А ще до того найяснішій цариці схотілося вшанувати наше зібрання своєю присутністю… Ніколи не думав, що звання фараона може мені так надокучити…

— Не кажи цього вголос, — остерегла Геброн. — Що ти зробиш, якщо Тутмосу не вдасться захопити храм?

— Стану сам головним полководцем, сховаю в скриню свою корону й одягну офіцерський шолом, — відповів Рамзес. — Я певен, що, коли я сам буду на чолі війська, бунт ущухне…

— Котрий бунт?.. — запитала Геброн.

— Ах, правда, у нас два бунти! — засміявся Рамзес — Народ бунтує проти жерців, а жерці проти мене…

Він схопив Геброн в обійми, шепочучи:

— Яка ти сьогодні гарна!.. Кожного разу, як тебе бачу, ти здаєшся мені зовсім іншою і незмірно кращою.

— Пусти мене!.. — шепнула Геброн. — Іноді я боюсь, що ти мене вкусиш!

Вкушу?.. Ні… Але я міг би тебе зацілувати на смерть… Ти навіть не знаєш, яка ти гарна…

— Після міністрів і полководців… Ну, пусти…

— Я хотів би обернутися біля тебе на гранатове дерево… Хотів би мати стільки рук, скільки гілок на ньому, щоб тебе обіймати… Стільки долонь, скільки листків на дереві, і стільки уст, скільки квітів на ньому, щоб я міг водночас цілувати твої очі, уста, груди…

— Як на володаря, трону якого загрожує небезпека, ти надто легковажно мислиш…

— На ложі я не дбаю про трон, — перебив Рамзес. — Поки в мене є меч, буде й влада.

— Але ж твоє військо розбите, — мовила, захищаючись, Геброн.

— Завтра прибудуть свіжі полки, а післязавтра я зберу ті, що розбіглися. Кажу тобі, не гай часу на ці дрібниці… Хвилина кохання варта більше, ніж рік влади…

Через годину після заходу сонця фараон вийшов з помешкання Геброн і поволі повертався до свого палацу. Він був розморений і сонний і думав, що верховні жерці страшенно дурні, чинячи йому опір. Відколи стоїть Єгипет, не було кращого фараона, ніж він.

Раптом з-поміж заростей фігових дерев вийшов чоловік у темному плащі й заступив дорогу фараонові. Рамзес, щоб краще до нього придивитись, нахилився до його обличчя й раптом скрикнув:

— А, це ти, негіднику!.. Нарешті я тебе знайшов…

Це був Лікон. Рамзес схопив його за шию; грек застогнав і впав на коліна. Водночас фараон відчув пекучий біль у животі зліва.

— Ти ще кусаєшся? — скрикнув Рамзес.

Він щосили стиснув шию грека і, почувши хрускіт зламаних кісток, з огидою відкинув його від себе.

Лікон упав, здригаючись у передсмертних конвульсіях.

Фараон ступив кілька кроків, торкнувся рукою рани і намацав ручку стилета.

— Я поранений!

Витягнувши зі свого боку тонкий кинджал, Рамзес затиснув рану.

«Цікаво б знати, — подумав він, — чи є в кого з моїх сановників пластир?..» Він відчув млість і пішов швидше. Біля палацу йому перебіг дорогу один з офіцерів:

— Тутмос мертвий… його вбив зрадник Євнана!..

— Євнана?.. — . повторив фараон. — А що з іншими?..

— Майже всі добровольці, які поїхали з Тутмосом, продалися жерцям.

— Ну, з цим треба нарешті кінчати! — сказав фараон. — Сурміть збір азіатським полкам…

Озвалися труби, й азіати вибігли з казарми, ведучи за собою коней.

— Подайте й мені коня, — звелів фараон. Але, відчувши, що йому паморочиться голова, додав: — Ні, краще подайте ноші… Я не хочу стомлюватись…

Раптом він похилився на руки офіцерів.

— Мало не забув… — мовив він слабнучим голосом. — Принесіть мені шолом і меч… сталевий меч… Він був зі мною в лівійському поході… Рушаймо до Мемфіса…

З палацу вибігли сановники та слуги з смолоскипами. Фараон лежав на руках в офіцерів. Обличчя в нього стало сіре, очі згасали.

Він витягнув руку, ніби шукаючи зброї, ворухнув устами й серед загальної тиші перестав дихати, він, володар двох світів, земного й потойбічного.

Розділ шістдесят сьомий

З дня смерті Рамзеса XIII аж до його поховання державою правив, як верховний жрець Амона Фіванського й намісник, померлого царя, найдостойніший Сен-Амон-Гергор.

Ці кілька місяців влади намісника принесли багато користі Єгиптові. Гергор приборкав бунтівників і, як було в давні часи, дозволив, щоб сьомого дня давали перепочинок робочому люду. Він запровадив сувору законність серед