Фараон - Болеслав Прус

— Наказую тобі негайно йти за мною, коли не хочеш, щоб тебе примусили! — крикнув Тутмос.

— Сину мій, благаю богів, щоб вони остерегли тебе від насильства та кари, на яку ти заслуговуєш…

— Ти підеш? — запитав Тутмос.

— Я ждатиму Рамзеса тут, — відповів Гергор.

— То зоставайся тут, зраднику! — скрикнув Тутмос.

Він вихопив, меч і кинувся на Гергора. В цю мить Євнана, що стояв за ним, замахнувся сокирою і щосили ударив Тутмоса між шиєю і правою ключицею. Кров бризнула вгору. Улюбленець фараона впав на землю, майже розрубаний надвоє.

Кілька воїнів, опустивши списи, кинулись до Євнани, але після, короткої сутички були порубані своїми ж. Три четверті добровольців були підкуплені жерцями.

— Хай живе найсвятіший Гергор, наш володар! — вигукнув Євнана, розмахуючи закривавленою сокирою.

— Хай живе вічно! — повторили воїни й жерці, і всі впали ниць.

Найдостойніший Гергор підніс руки й благословив їх.

Залишивши подвір’я храму, Мефрес спустився у підземелля, де сидів Лікон. Верховний жрець уже на порозі витяг з-за пазухи кришталеву кульку, побачивши яку, грек закипів гнівом.

— Щоб вас земля поглинула!.. Щоб ваші трупи не знали спокою!.. — кричав Лікон, але все тихішим голосом.

Нарешті він замовк і заснув.

— Візьми цей кинджал, — сказав Мефрес, подавши грекові тонкий сталевий стилет… — Візьми цей кинджал і йди до царського саду… Там стань між фіговими деревами і чекай на того, хто спокусив і забрав у тебе Каму…

Лікон почав скреготати зубами в безсилій люті.

— А коли побачиш його, прокинься, — скінчив Мефрес.

Він накинув на грека офіцерський плащ з капюшоном, шепнув йому на вухо гасло, вивів його з підземелля й через потайну хвіртку провів на безлюдну вулицю Мемфіса.

Далі Мефрес спритно, як юнак, вибіг на вершину пілона і, взявши в руки кілька різнокольорових прапорців, почав подавати якісь знаки в напрямі царського палацу, його, очевидно, побачили й зрозуміли, бо на пергаментному лиці жерця з’явився уїдливий усміх.

Мефрес склав прапорці й поволі почав сходити вниз. Несподівано, коли він був уже на першому поверсі, його оточило кілька людей у коричневих плащах, якими вони прикривали каптани в чорні й білі смужки. — Ось він, найдостойніший Мефрес, — сказав один з них.

Усі троє схилились перед верховним жерцем, який механічно підніс руки, наче для благословення, але тут же опустив їх, питаючи:

— Хто ви такі?..

— Охоронці Лабіринту.

— Чого ж ви заступили мені дорогу? — спитав жрець, і в нього почали тремтіти руки й тонкі губи.

— Нам не треба тобі нагадувати, святий муже, — сказав один з охоронців, все ще стоячи на колінах, — що кілька днів тому ти був у Лабіринті, до якого знаєш дорогу так само добре, як і ми, хоч і не є втаємниченим… Ти надто великий мудрець, щоб не знати і наших прав у таких випадках.

— Що це означає? — голосно крикнув Мефрес. — Ви вбивці, підіслані Гер…

Він не встиг скінчити. Один з напасників схопив його за руки, другий накинув йому хустку на голову, а третій оббризкав обличчя прозорою рідиною. Мефрес захитався і впав. Його ще раз оббризкали, а коли він сконав, доглядачі поклали його в нішу, встромили в мертву руку якийсь папірус і зникли в переходах пілона.

Троє так само одягнених людей гналися за Ліконом майже з тієї хвилини, коли він, випущений з храму Мефресом, опинився на безлюдній вулиці.

Вони спершу ховалися біля хвіртки, якою пройшов грек, і дали йому вийти на вулицю. Але там один з них побачив у Лікона в руці щось підозріле, і тоді всі почали скрадатися за греком.

Дивна річ! Сонний Лікон ніби відчував погоню; раптом він звернув на людну вулицю, потім на майдан, де рухалось багато людей, а потім провулками, де жили рибалки, побіг до Нілу. Тут він знайшов у якомусь затоні невеличкий човен, скочив у нього і з надзвичайною швидкістю поплив до другого берега річки.

Він був уже кроків за двісті від берега, коли за ним поплив човен з одним веслярем і трьома подорожніми. Ледве встигли вони відпливти, як з’явився ще один човен з двома веслярами та трьома подорожніми.

Обидва човни завзято гналися за Ліконом.

В човні, де був лише один весляр, сиділи доглядачі Лабіринту й пильно придивлялися до своїх суперників, наскільки дозволяла їм вечірня сутінь.

— Що це за одні, ті троє? — шепталися між собою доглядачі Лабіринту. — Вони й тоді крутилися біля храму, а зараз женуться за греком. Чи не хочуть вони його оборонити?..

Маленький човник Лікона пристав до другого берега. Сонний грек вискочив з нього і швидко пішов до царських садів. Іноді він похитувався, зупинявся й хапався за голову, але знову йшов уперед, ніби його штовхала якась невідома сила.

Доглядачі Лабіринту теж вийшли з човна на другому березі, але їх уже випередили суперники.

Почалась незвичайна гонитва. Лікон мчав до царського палацу, як скороход, за ним троє невідомих людей, а віддалік — троє доглядачів Лабіринту..

За кількасот кроків від саду обидві групи переслідувачів зіткнулися. Була вже ніч, але місяць світив ясно.

— Хто ви такі, люди? — запитав незнайомих доглядач Лабіринту.

— Я, начальник поліції Пі-Баста, з двома моїми сотниками ловлю великого злочинця…

— А ми доглядачі Лабіринту і теж доганяємо того чоловіка…

Переслідувачі придивлялися один до одного, поклавши руки на мечі й ножі.

— Що ви хочете з ним зробити? — запитав нарешті начальник поліції.

— У нас є смертний вирок йому…

— А тіло залишите?

— З усім, що на ньому є, — відповів старший доглядач. Поліцаї зашепталися між собою.

— Якщо ви говорите правду, — сказав нарешті начальник поліції, — то ми не будемо вам перешкоджати. Навпаки, позичимо вам його на хвилину, коли він потрапить у наші руки…

— Присягаєтесь?

— Присягаємось…

— Ну, то підемо разом…

Вони об’єдналися, але грек зник з їхніх очей.

— Проклятий!.. — вилаявся начальник поліції. — Знову втік…

— Знайдеться, — відповів доглядач Лабіринту, — а може, навіть вертатиметься назад цією дорогою.

— Чого ж він пішов до царського саду? — запитав начальник.

— Верховні жерці використовують його в якихось своїх інтересах, але він повернеться до храму, — відповів доглядач.

Вирішили чекати і діяти спільно.

— Третю ніч марнуємо! — сказав один з поліцаїв, позіхаючи.

Вони позакутувалися в плащі й полягали на траві.

Одразу після того, як Тутмос виїхав до храму, найясніша цариця Нікотріс мовчки, із стиснутими від гніву устами, вийшла з синової кімнати. Коли Рамзес хотів її заспокоїти, вона сердито перебила його:

— Прощаюся з фараоном і благаю богів, щоб вони дали мені привітати його завтра