Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

від якого сподівався, що той іще вірний йому й навіть любить його. Жуайоз уже тоді був нічого не вартий для короля — хоча ще так недавно він називав його своїм сином, дав йому герцогство й одружив з королевиною сестрою. Бувають такі слабодухі люди, що не вміють міцно триматись ні за кого, а навпаки, самі швидко й безповоротно відкидаються від інших. Тепер зрадник, якби й захотів, уже б не зміг загладити своєї провини. Ним уже пожертвувано, хоч він про це ще не здогадується. Жуайоз бадьориться, величається, пишається розкішним військом, яке щодень зростає,— більше високих імен, славних гербів, дорогих коней, панцерів із щирого срібла, ніж коли бувало в будь-якому королівському війську; а вести його в бій має двадцятип'ятирічний маршал, обранець щастя.

Король усміхається до нього, а сам думає: «Бундючся, поки ще можна. Наварра сильніший за вас, — я знаю це з перших рук, бо його люба жіночка, моя сестра, вельми охоче виказує мені його таємниці. Вона хоче, щоб я поміг їй грішми й військом проти її коханого мужа — вона його так ненавидить, що тільки я можу зрозуміти ту ненависть, бо ми з нею однієї крові. Я добре робитиму, не даючи Наваррі перепочинку, — але й Лізі також. Посилатиму своє військо то проти одного, то проти другої, і навіть під проводом тих самих маршалів: то Матіньйона, то Майєнна. Найрадніш я послав би Гіза, щоб Наварра всипав йому; але він, на жаль, занадто хитрий. Воліє виганяти з країни німців, чорти б його вхопили. Зате й він не зможе доскочити до Наварри — а я ж не хочу, щоб мого друга Наварру спіткало щось погане. Але так само не хочу я, щоб він знищив моє військо. Усі справи в мене переплутались, та це їхня провина, а не моя».

Так думав нещасний король і посилав своїх маршалів то проти Ліги, то проти кузена Наварри. Йому він, правда, волів би допомагати, а не битися з ним, але якраз тепер, серед цієї плутанини, він був змушений погодитись на те, щоб Наварру відлучили від церкви. Рідкісний випадок — протестанта відлучили від католицької церкви. Анрі відповів на те зверненням, яке ліпили на стіни в Римі, папському місті, й сам папа був від нього в захваті, а весь християнський світ заговорив про Анрі, чи то Генріха, Наваррського. А нещасний король, хоч і бажав скоріше ослабити, ніж зміцнити Лігу, сам незчувся, як уклав з нею нову угоду. Анрі, коли дізнався про це в своєму Нераку, просидів сам цілу ніч, не склепивши очей.

Він напружено думав про те, що було вже близько й насувалось так само невідворотно, як світанок. То була війна, справжня війна не на життя, а на смерть — уже не бадьоре, хвацьке готування до бою, а самий бій, запеклий бій без пощади. Свічки догоріли, а він, зіпершись головою на руки, ще раз окидав поглядом свої діла: перед ним проходили його радісні маленькі перемоги, швидко забуті поразки, довгі кінні переїзди, непокірливі містечка, бунтівливі люди, — усе, що так часто виморювало й виснажувало його, десять років зусиль і турбот.

Усе те було й відійшло в минуле; а тепер Анрі бачив свою долю в пазурах велетенського змія, що обвив своїм тілом усю землю. Вбий його або загинь сам! Тільки ти лишився, тільки на тебе вони завзялись, бо між собою вони б що завгодно могли залагодити, а ти один їм заважаєш. Не судилось тобі успадкувати трон мирно, ні, на твоєму шляху до нього має ще лягти десять тисяч трупів: ти сам покриєш ними своє королівство!

«Кузен Валуа не дотримав слова, та й чого можна було від нього сподіватися! Він здається на ласку Ліги, поки вона його не замордувала. А після своєї перемоги вона б іще певніше це зробила. Кузене Валуа, ти розраховуєш на те, що я розіб'ю тебе й Лігу. В цьому твій рятунок, як і мій. Твоя невірність тільки зміцнює наш союз. Небезпечна невірність, союз із відчаю; я волів би молити господа бога, щоб він звільнив мене від цієї випроби або щоб вона вже минула і щоб я сам власним тілом покрив землю свого королівства».

Ось яке наслання з'явилося тридцятичотирирічному королю однієї серпневої ночі, перед світанком, у годину найбільшої втоми від безсоння. Всі свічки вже догоріли. Але ось у вікнах уже засірів світанок, і Анрі побачив, що вуса в нього наполовину посивіли.

Радісний день

Він не трагічний герой, а тому не стоїть, приковуючи до себе всі погляди, в центрі подій. То інші вершать великі діла чи принаймні величаються ними. Он Гіз виставляє себе переможцем німецького війська, що прийшло із Швейцарії на підмогу протестантам; правда, для справжньої слави йому досі не вистачає виграних боїв. І Жуайоз, молодий маршал, тішиться, наче дитина, зі своїм добірним лицарством ладнаючись розбити короля Наваррського. Ось тільки посидить іще трохи в одному з міст, які взяв дорогою, — нехай лікарі прочистять йому кишки після занадто ситого життя при дворі. Полководець повинен виїздити на бій легким, не розжирілим.

Не тільки цей новий супротивник чигав на Анрі: старий Бірон — той самий, що був його найзапеклішим ворогом під час дріб'язкової війни в його власному краю, — і тут, в чужих місцях, не забарився насісти на нього. Анрі змінив тоді провінцію Гієннь на провінцію Сентонж, бо його рятунок був у тому, щоб наступати, переносити війну на ширший простір, на північ, загрожувати Парижу — і хай Фама весь час летить попереду, сурмлячи в сурму. Старому Біронові спало на думку захопити один острів, Маран, що лежить недалеко від морського узбережжя; Анрі колись, ще не володівши тим островом, змалював його своїй приятельці Корізанді в найпринадніших барвах. Та, на жаль, смуга води, що обвивала той чарівний острів-сад, була каналом, прокопаним через болота, і в тих болотах загрузло Біронове військо. Бірон мусив зняти облогу, сам був поранений; а до того ж гроші, прислані з двору, скінчились, і нових не надходило. Де ж би набрав король тих грошей, щоб утримувати одночасно три-чотири армії,