Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
Наслання
Через кілька днів, уже в Парижі, король сидів у себе перед каміном і дивився у вогонь, ніби не чуючи, про що гомонять придворні. Його фаворитів Шуайоза й Епернона там не було: поки король їздив на південь, вони, замість убивати Гіза, порозумілися з ним. Зате був там Гізів брат, товстун Майенн, що вже мав титул герцога дю Мена. З самого ранку король збирав відвагу, щоб у присутності члена Лотарінгського дому вголос повторити те, що він постановив і оголосив у Бордо. Минала остання пора: ще година, і Гізам, напевне, привезуть цю звістку їхні власні гінці. Придворні в покої згадували ім'я королевого брата, розмовляли про його хворобу й дивовижну смерть, яку спостерігали вже втретє: адже й два його старші брати помирали так само. Ніхто більш не зважав, що король чує ту розмову, хоч можна було гадати, що і його чекає такий самий кінець. Та для одних короля вже не існувало, дарма що вони бачили його перед собою. А інші підтримували таку розмову навмисне, аби підлеститись до герцога дю Мена. Та раптом король обернувся від каміна до них. То був один із його хлопчачих рухів, викликаний страхом; безтурботним тоном, що мав свідчити, про впевненість, він сказав:
— Ви клопочетеся про мертвих. — Тоді перебіг допитливим поглядом по всіх, обминувши тільки товстуна, хоч його черево найдужче лізло в очі.— А я думаю про живих. Сьогодні я оголошую короля Наваррського своїм єдиним законним спадкоємцем. Він дуже здібний державець, і я до нього щиро… — Все це він вимовив одним духом, та й далі говорив не спиняючись, щоб якось пом'якшити чи навіть затерти оте єдине небезпечне речення — про спадкоємця. Але так не вийшло: відразу знявся невдоволений гомін. На короля посунуло обтягнене лискучим шовком черево. А він торохтів ще безтурботніше: — Я до нього щиро прихильний і знаю, що й він мене любить. Він трошечки норовистий. Часто викидає коники, але й до діла здатний. Я вже пересвідчився, що вдачею ми подібні й зможемо поладнати між собою.
— Та він же протестант! — визвірився на короля Майєнн.
— Я йду до свого кабінету, — сказав король і підвівся. Придворні розступились, даючи йому дорогу. Дверей за ним ніхто не зачинив, усі дивились йому в спину. А Майєнн розкричався на всю горлянку:
— Гугенота спадкоємцем? Це тобі боком вилізе, Валуа! Самому вже нема чого втрачати, так забагнув корони роздаровувати!
Король чув те все: він ішов через сусідню кімнату неквапом, стримуючи себе, щоб то не була видима втеча. А вони саме для цього й дверей не причинили. Декотрі вистромлялися з них, щоб першими побачити, чи не надумав він чого небезпечного. Обережніші подалися за ним. А Майєнн розпинався.
— Треба напустити на нього папу! — пронизливо верещав він. — Ми відлучимо цього Валуа від церкви! — І зразу верещав зовсім протилежне: — Вистрижемо йому тонзуру й замкнемо його в монастирі!
Всі почали кланятись товстунові ще нижче, ніж звичайно, величаючи його «князем віри», — такий титул вигадав собі Майенн, щоб бодай чимось перевершувати свого брата Гіза в очах простого народу й шановних городян. А втім, панове з Лотарінгського дому тримались один одного, принаймні поки не перемогли остаточно. Але кожен мав надію після перемоги відняти в другого її плоди. Майенн порадився не з братом, бо того й не було в Парижі, а з герцогинею де Монпансьє[146], їхньою сестрою, і Ліга відразу вислала народ на вулиці. Там його обробляли промовці, там він читав плакати й сам, збурений, писав свої думки на стінах будинків. Хоч би що зробив Валуа, він програє. Якщо він не попросить допомоги в Наварри, він пропащий. А як прийме ту допомогу, тоді він пропащий і поготів, бо ми скажемо, що він і сам гугенот. Нехай іде в ченці — та він ніколи ні на що інше й не годився. Отаке писали парижани на стінах і кричали одне одному в роззявлені роти.
Усе йшло так, поки герцог Гіз був на полюванні. Він виїхав з міста навмисне. Повертаючись, він почув перші новини, але вже не міг примчати так швидко, щоб перешкодити сестрі виголошувати промови з балкона її палацу й розпалювати студентів. Коли він нарешті приїхав, вона щойно закінчила один такий запальний виступ і почала другий — цього разу перед самим королем.
Герцогиня де Монпансьє, висока, дебела жінка, в портшезі прибула до Лувру, немов уже настало її царство. Варта, побачивши її, злякано розсипалась — такий у неї був вигляд: розпатлане волосся, грізний орлиний ніс, жорстокі очі, в руці нагай — і скрізь на ній блищали самоцвіти, навіть на нагаї. Вона зажадала, щоб викликали короля, а що всі слуги розбіглися перед нею, то врешті він сам вийшов до неї зі свого покою.
— Пані, я міг би звеліти, щоб вас кинули в Бастілію.
І герцогиня незчулась, як він вирвав у неї з руки нагай і жбурнув його в куток.
— У мене є ще ножиці! — завищала фурія, й показала їх королю. Ножиці були золоті й висіли в неї на поясі,— Я ношу їх недарма! — додала вона, пронизавши його кровожерним поглядом.
Король знав, яке призначення в тих ножиць: вистригти йому тонзуру. Він відказав:
— Пані Ліга — ще сердитіша дама, ніж ви, герцогине. Але і їй не пощастить постригти мене в ченці.
