Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

voudrait aider ce roi, au lieu de devoir le diminuer, lui et son royaume. Il a eu ses heures de faiblesse et la tentation d'en finir ne lui est pas restee inconnue. Cela le regarde. A mesure qu'il approchait du trone, il a fait comprendre au monde qu'on peut etre fort tout en restant humain, et qu'on defend les royaumes tout en defendant la saine raison.
Висновок

Непомітно просувається він уперед. Все допомагає йому: і власні зусилля, і зусилля інших, тих, хто хоче його відтіснити або вбити. І ось одного дня всі помічають, що він уже прославився і що його позначило щастя. Та справжнє його щастя — це природжена твердість. Він знає, чого хоче, і цим відрізняється від людей нерішучих. А головне — він знає, що добре і що схвалять люди його гарту. І це видимо вирізняє його з-поміж усіх. Жоден з тих, хто борсався в тодішній непевній дійсності, не мав такої твердої віри в моральні істини. І не треба шукати ніяких глибших причин його слави, яка вже ніколи не потьмяніє. В його часи, як і в інші, люди звикли схилятися перед будь-яким успіхом, навіть здобутим підлотою, а потім відвертатися, тільки-но проминувши ту ущелину, звідки війнуло вітром безумства. Успіхи Анрі, навпаки, були спрямовані не на те, щоб принизити інших, хоч цього не уникла більшість удачливих вождів. Його успіхи мали скоріше підносити людей у їхній власній думці. Не часто побачиш таке, щоб спадкоємець трону, якого так ненавидить панівна партія, зумів дивовижною чесністю схилити на свій бік короля, хоча й мусив мимохіть із ним боротись. Як радо він допомагав би цьому королю, замість вимушено завдавати шкоди йому і його королівству. Бували й у нього свої години слаботи, спізнав він і спокусу покінчити з усім. Та це його діло. Простуючи до трону, він дедалі виразніше показував світові, що можна бути сильним і лишатися людяним і що, захищаючи здоровий глузд, захищаєш і королівство.

IX. МЕРТВІ ПОНАД ШЛЯХОМ


Хто наважиться?

Дев'ятого травня 1588 року герцог Гіз із нечисленним почтом потай приїхав до Парижа. Король переказав йому своє прохання, несміливе прохання, щоб він не приїздив. Валуа знає, що сама Гізова присутність або призведе до його смерті, або змусить його прибрати Гіза. Хто з них двох наважиться — і хто наважиться раніше? Гіз недавно розгромив чужоземне гугенотське військо, а королівське, під проводом Жуайоза, навпаки, розбив Наварра.[148] І все ж нещасний король силкувався вдати з себе переможця; за це й простий народ, і шановні городяни одностайно зневажають його. Члени парламенту, верховні судді королівства, — майже єдині люди, які ще стоять на боці короля: вони-бо навчені думати. В такому непевному становищі не можна відхилятись від закону, а закон — це король. Та кому вони можуть сказати й розтлумачити це? Ні багатіям, які не від недолугого Валуа, а від Гіза сподіваються запоруки, що їхні гроші будуть цілі, ні збуреному простолюдові на вулицях, що кричить: «Хліба!» Сидіти без хліба йому не первина, і нема ніяких причин гадати, що цього разу голод буде тяжчий, ніж звичайно. Проте людська юрба, коли вже звернула на хибний шлях, і далі робитиме самі дурниці. Ці люди за Гіза, авантюриста й демагога, підкупленого ворогом. Така протиприродна відданість йому породжує в них самих лють і страх: то опирається їхнє сумління, але вони цього не розуміють. Париж геть збився з пантелику, тому городяни й галасують про вигаданий голод.

Гіз із своїми п'ятьма-шістьма вершниками добувся до велелюдної вулиці, й досі не впізнаний, бо вгорнувся в плащ і насунув капелюха на очі. В місті, а надто в численних монастирях аж рояться його солдати, і він може скликати їх до себе в першу-ліпшу мить. Та він удає таємничого відчайдуха, щоб приголомшити всіх несподіваною появою. Хоч йому вже під сорок і в нього кілька синів, Гіз і досі полюбляє разючі акторські ефекти, до яких на сцені звичайно вдаються нездари. Та ось один з його молодиків, навмисне так підучений, раптом зриває з таємничого вершника плащ і капелюх — от шибеник! — і дзвінким голосом кричить:

— Ясний пане, покажіться народові!

А тим часом у королівському замку Луврі стара, дуже стара королева Катерина сказала королю:

— Гіз — опора моєї старості.

Її син важким поглядом подивився на призвідницю Варфоломіївської ночі, найдальші наслідки якої аж тепер мали окошитись на ньому: він це передбачав сам, не треба було й сповіщати його. Але й звістка не забарилась, і в Луврі дізналися відразу й про те, що Гіз приїхав, і про його тріумф.

— Ми врятовані! — першою гукнула герцогові одна пишна дама, стягши з очей маску. — Добрий наш владарю, ми врятовані!

Тоді вся вулиця розвирувалася захватом. Голоду вже не буде, наш вождь прожене голодну примару! Полилися сльози радості. А чоботи, що звисають із кінської спини, можна просто цілувати. Люди намагались потерти об герцога чотки, щоб їх освятити, і, звичайно, не одного в тій тисняві задавили на смерть.

Поки полковник-корсіканець Орнано