У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Лавочка, на якій сидів Павло, була для нього низенька, підняті догори коліна здавалися надміру гострими, вся його постать виглядала трохи незграбно, навіть смішно. Проте було в ній щось симпатичне — можна сказати, донкіхотське.

— Ну, — продовжував Павло, — лікаря немає. Не приживаються. А ми лікарню плануємо.

Я зауважила:

— Згідно з вашою теорією ніякого села не повинно бути. Для кого ж лікарня?

Його видовжене обличчя мовби скам’яніло. Мабуть, я вразила Павла в болюче місце.

— Лікарня конче потрібна, Софіє Кирилівно. Приїздіть до нас. Там усе зрозумієте. А проте… Це й так ясно. Село поки що існує. То як же людям без лікарні? У нас тепер пенсіонерів багато. Відімре село чи не відімре… То справа майбутнього. Кілька десятиліть потрібно, щоб це вирішилось. Хіба ви Карпа Трохимовича кудись виселите? Не поїде. Старі люди свого кутка тримаються… Планувати належить так, щоб нікому шкоди не було. Треба на природний процес розраховувати. Бо інакше… Інакше право людське постраждає. Отже, постраждає людина, її душа… Тоді хто ж виграє від нашого поспіху? Може, тільки спритні кар’єристи.

Із його мови я зрозуміла одне: Павло жив цим щоденно, то були питання його совісті. Майнула думка: напевне, саме в цьому й ховалося коріння його конфліктів з райкомом.

— Вирішили своє вербування з Сергія починати? — запитала я, надаючи словам веселої задушевності.

— Поки що це тільки екскурсія. Але…

— Продовжуйте.

— Та ви не так суворо, Софіє Кирилівно. Я ось що вам скажу. Сергій життя вивчити хоче. Його веде молодеча допитливість. Навіщо ж спиняти?

Мене це трохи образило.

— Звідки ви взяли, що я спиняю? — Потім додала розважливіше: — Сергій так виховувався… Що ви думаєте про теорію Лібіха? Та, між іншим, і теорію додаткової вартості. Це питання доволі споріднені.

Моє запитання здивувало Павла.

— Нд-да… Казав мені Карпо Трохимович, але щоб так ґрунтовно… Що думаю? Коли я вчився, різні викладачі по-різному все це тлумачили. Та й зараз поки що єдності не існує… Тут треба самому докопуватись. Ми ж бачили з вами… — То знову був натяк на те, що ми спостерігали на Дніпрі. — Винесення корисних речовин з гумусу — це, на жаль, гірка реальність. Суспільство має свою фізіологію. Енергетичний обіг… Треба бути сліпим, щоб цього не помічати. Але з Сергієм ми про це не розмовляли.

— Не встигли, — зауважила я. — Сергій про життя на планеті думає. Вивчає Тімірязєва, Вернадського. Прагне зрозуміти, що звідки походить… Тепер, мабуть, від роздумів до діла хоче перейти.

— Та-ак, — замислено мовив Павло. — Ми спершу життєвого досвіду набиралися, потім за книжки сідали. А вони з книжок починають… А може, в них менше помилок буде.

Розмову з Павлом я поки що сприйняла в тій частині, котра стосувалася Сергія, а не мене особисто. У моєму віці не так легко нове життя починати. А про Сергія доводилося роздумувати серйозно.

Культ гумусу в нашій родині, котрий ми з Василем від дядька Сашка перейняли (та й від Осадчого, до речі), завжди мав філософське забарвлення. Наші родинні дискусії слухав Сергій — і це глибоко вкорінювалося в його душі. Але культ гумусу (якщо можна це культом назвати!) — то не є культ села, ось чого забувати не можна! По суті, це було глибоке переконання, що живе виростає із живої землі — там джерело всього, що рухається на планеті. Та ще в Сонці, як навчали Тімірязєв і Вернадський. Проте звідси аж ніяк не випливало, що лише сільський труд заслуговує на пошану.

Я згодна з Павлом: прогрес полягає саме в тому, що землеробство все менше й менше вимагатиме людських рук. А це означає, що людство має перейти до міського способу життя.

Отож любов до землі, годувальниці нашої, не обов’язково повинна виявлятися на колгоспному полі. Ти щодня їси хліб (а м’ясо, яйця тощо — це також хліб!), через те щодня мусиш відчувати, що їси його недаремно.

А Сергій, бач, вирішив, що цього замало, — його місце там, де трудиться земля. І люди на ній. Правда, він цього ще не сказав, але я вже бачила, що «Сільгосптехніка» заполонила всі його думки.

Чи Сергій часом не помиляється? Досі він жив у робітничому середовищі. Є в нього кілька професій: електрозварник, слюсар, електротехнік. Звісно, на селі для нього робота знайдеться. Та чи буде він задоволений нею?..

Надійка більше до нас не приходила. Мабуть, теж роздумує, зважує. А може, Макарихи боїться?

Запитала в Сергія:

— Яке відношення до будівництва має Павло Михайлович? Він же агроном, а не будівельник.

— І заступник голови колгоспу, — уточнив Сергій.

Мені навіть здалося, що в його словах прозвучала гордість за те, що він знайомий з Павлом.

А я, між іншим, не могла второпати, чому Павло так багато говорить про будівництво Нової Семенівки. Тепер ясно!..

Сергій знову схилився за столом — щось записував у своєму зошиті. Його тінь від настільної лампи різко окреслювалася на стіні. Я дивилася то на Сергія, то на сірувату тінь. Надходить такий час, коли діти більше потрібні батькам, ніж батьки дітям. У дітей починається самостійне життя. Тим часом батьки відчувають наближення тїєї межі, поза якою все кінчається, — від себе залишиться тільки те, що ти посіяв на цій землі. А якщо не посіяв?..

Тоді не буде тобі жодного заспокоєння. Або ж навпаки: душею заволодіє лиха байдужість.

Зважилася заговорити з Сергієм про Ніну.

— Ніна — це дуже серйозно, — відповів Сергій якось надміру статечно. Мені хотілося побачити гру