Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
«Трохи в стилі Мане, мосьє Хадсон. Якщо ви можете».
Навряд чи Мане підписався б під тим портретом, та все-таки в ньому було більше Мане, аніж Хадсона, а найбільше було власника кафе. Томас Хадсон одержав гроші на велотуфлі й ще довго після того мав там безкоштовне питво. Та нарешті, коли одного вечора Томас Хадсон запропонував заплатити за випите, від грошей не відмовились, і він зрозумів, що одержав за портрет сповна.
У «Клозері-де-Ліла» вони теж мали знайомого офіціанта, що ставився до них дуже приязно й завжди подавав удвічі більшу порцію вина, так що з водою їм цілком вистачало на цілий вечір. Отож вони почали ходити туди. Вкладали малого Тома спати, а самі йшли до того старого кафе й сиділи цілий вечір, щасливі, що вони разом. Потім гуляли темними завулками на горі Сент-Женев'єв, де тоді ще не були знесені старі будинки, і щоразу поверталися додому іншою дорогою. А коли лягали спати, то чули сонне дихання Тома в його ліжечку та муркотіння великого кота, що спав разом з ним.
Томасові Хадсону пригадалось, як жахалися люди, дізнаючись, що вони дозволяють котові спати в ліжку з малою дитиною і залишають її саму, йдучи з дому. Але Том завжди спав міцно, а коли б і прокинувся, то поруч нього був кіт, його найкращий приятель. Кіт не підпускав до ліжечка нікого чужого, і вони з Томом дуже любили один одного.
А тепер Том… Ні, к бісу, сказав він собі. Таке може статися з кожним. Час би вже тобі це зрозуміти. Але це єдине, що безповоротне.
Хто тобі таке сказав? — запитав він сам себе. Можна поїхати геть — і безповоротно. Можна вийти за двері — й безповоротно. Безповоротна будь-яка зрада. Безповоротна підлота. Безповоротне віроломство. Але це ти просто говориш красиві слова. Справді безповоротна тільки смерть.
Скоріше б уже повертались Ара й Віллі. Певно, вони хочуть оснастити ту руїну, мов справжню кімнату жахів. Я ніколи не любив убивати, ніколи в житті. А от Віллі це діло любить. Дивний він хлопець, дивний і разом з тим дуже добрий. Ніколи не заспокоїться, доки не зробить усе якнайкраще.
Він ще здаля помітив шлюпку. Потім почув джеркотіння мотора. Шлюпка наближалася, більшала й нарешті підійшла до борту. Віллі піднявся на місток. У такому вигляді він бував не часто, і його штучне око вирізнялося на обличчі своїм надто чистим білком. Він виструнчився, хвацько віддав честь і сказав:
— Дозвольте звернутися до капітана, сер.
— Ти п'яний?
— Та ні. Радісно збуджений.
— А я кажу, що ти випив.
— Ну певно, що випив. Ми взяли з собою трохи рому, щоб не умліти коло того падла. А коли закінчили, Ара помочився в пляшку й теж замінував її. Вона тепер подвійно замінована.
— Ви там усе як слід обладнали?
— Томмі, та навіть отакенький крихітний гномик не ступить туди ногою, щоб ту ж мить не полетіти догори дригом у свою гном'ячу країну. Навіть тарган не заповзе. Ара боявся, щоб мухи, які лазять по тому падлу, не висадили нас у повітря. Все зроблено тонко, чисто й гарно.
— Що робить Ара?
— У нападі радісного збудження розбирає й чистить усе, що трапиться під руку.
— Скільки ж ви взяли з собою рому?
— Та менше як півпляшки. То була моя ідея. Ара тут ні до чого.
— Гаразд. Іди к бісу туди до нього, почистьте зброю й перевірте п'ятдесятий.
— Щоб їх по-справжньому перевірити, треба постріляти з них.
— Знаю. Але ви перевірте все, не стріляючи. І викиньте амонал, що був у казенниках.
— Оце здорово.
— І скажи там Генрі, нехай іде сюди й принесе мені ще скляночку того самого, і собі теж нехай візьме випити. Антоніо знає, чого мені треба.
— Я радий, що ти знов дозволяєш собі трохи випити, Томе.
— Бога ради, облиш ти радіти чи смутитися з того, що я собі дозволяю і чого не дозволяю.
— Гаразд, Томе. Але мені прикро бачити, як ти намагаєшся заїздити себе, наче кінь верхи на другому коні. Чом би тобі краще не бути кентавром?
— Звідки ти знаєш про кентаврів?
— Читав у книжці. Я ж освічений, Томмі. Аж надто освічений, як на свої малі літа.
— Ти старий сучий син, але загалом непоганий, — мовив до нього Томас Хадсон. — А тепер катай к бісу наниз і роби, що тобі сказано.
— Слухаюсь, сер. Томмі, коли ми вернемося з цієї прогулянки, ти продаси мені одну з тих морських картин, що у тебе вдома?
— Не напускай мені туману.
— І не думаю. Здається, ні біса ти за весь цей час не зрозумів.
— Може. А може, й за все своє життя.
— Томмі, я багато пащекую. Але переслідував ти їх чудово.
— Завтра побачимо. Ти скажи Генрі, хай принесе питво. Хоч, по правді, мені вже й не хочеться.
— Випий, Томмі. Єдине, що може статися вночі, це звичайнісінька перестрілка, та й то навряд.
— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Нехай принесе. І чеши вже під три чорти з містка та берися до роботи.
XX
Генрі подав нагору дві склянки, а тоді й сам скочив на місток. Він стояв обіч Томаса Хадсона і, спершись на поруччя, вдивлявся в темні обриси віддалених острівців. На першій від заходу чверті неба яскрів тонкий серпик місяця.
— За твоє здоров'я, Томе, — мовив Генрі. — Я не дивився на місяць через ліве плече.
— Це ж не молодик. Молодик був учора ввечері.
— Я знаю. Але ми не бачили його за хмарами.
— Еге ж. Як там справи внизу?
— Дуже добре, Томе. Всі працюють, і настрій бадьорий.
— А Віллі й Ара?
— Вони трохи випили, Томе, й дуже розвеселилися. Але більше не п'ють.
— Певна річ. Досить з них.
— Я чекаю, щоб почалось, — сказав Генрі. — І Віллі теж.
— А от я ні. Одначе на те ми й тут. Ти розумієш, Генрі, нам потрібні полонені.
— Розумію.
— Та після того, як вони вчинили оту дурницю й перебили всіх на острові, у полон їм, звісно, аж ніяк не хочеться.
— Дурницю — то надто м'яко сказано, — мовив Генрі. — Ти думаєш, вони спробують уночі напасти на нас?
— Ні, не думаю. Але ми повинні бути насторожі.
— То й будемо. А що вони
