Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— То Антоніо згадав. Ми тоді їхали поспіхом і про дещо забули.
— Ти пересунься до корми, прикриєш той бік.
— Гаразд, Томе, — сказав Ара.
Вони лежали на сонці й вітрі, і кожен не спускав з очей острова. Час від часу там злітав птах чи два, і вони знали, що їх сполохав або Віллі, або ж ті інші.
— От, мабуть, дратується Віллі через цих птахів, — мовив Ара. — Він про них і не подумав, коли йшов.
— Еге ж, це однаково, що сигнальні повітряні кулі запускати, — відказав Томас Хадсон. Він був замислився, 1 тепер обернувся, й поглянув через плече.
Усе це дедалі менше йому подобалось. Надто багато птахів злітало над островом. Тож які тепер підстави вважати, що ті, кого вони шукають, справді там? Та й, власне, що їм там було робити? Лежачи отак на палубі, він відчував у грудях холодну порожнечу від думки, що їх обох, і його, і Віллі, ошукано. А може, вони й не мали наміру обвести нас круг пальця. Але оті птахи, подумав він; надто вже їх багато, і нічого доброго це не обіцяє. В повітря знялося ще двійко ібісів, уже недалеко від берега, і Томас Хадсон обернувся до Генрі й сказав:
— Зроби ласку, Генрі, спустись у форлюк і постеж за берегом з того боку.
— Там страшенно бридко.
— Я знаю.
— Гаразд, Томе.
— Гранати й магазини залиш, візьми тільки niño і одну гранату в кишеню.
Генрі обережно сповз у люк і почав видивлятися на внутрішні острівці, що заступали собою відкриту протоку. Вираз його обличчя не змінився. Але для цього йому довелося міцно стулити губи.
— Ти пробач мені, Генрі, — мовив Томас Хадсон. — Нічого не вдієш, так потрібно.
— Та я нічого, — відказав Генрі. І раптом його удавана суворість дала тріщину, і він усміхнувся своєю чарівною широкою усмішкою. — Просто я не зовсім так хотів би провести літо.
— Я теж. Але поки що все йде не так легко та просто, як нам хотілося б.
Над мангровими заростями злетів бугай, і Томас Хадсон почув його гучний крик і побачив, як птах сполохано шугнув убік за вітром. І тоді він почав простежувати шлях Віллі крізь хащу за тими зльотами птахів. Коли птахи не злітали, було очевидно, що Віллі повернув назад. Та трохи згодом вони знову фуркали вгору, і Томас Хадсон знав, що тепер Віллі пробирається навітряним краєм острова. За три чверті години він побачив велику білу чаплю, що перелякано знялась у повітря й, важко махаючи крильми, полетіла геть. І тоді промовив до Ари:
— Він уже вийшов на берег. Їдь до мису й забери його.
— Я його бачу, — за хвилю сказав Ара. — Він помахав рукою. Онде лежить біля самого берега.
— Їдь забери його і привези так само нишком.
Узявши свій автомат і засунувши в кишені по гранаті, Ара зісковзнув у шлюпку. Тоді вмостився на кормі й відштовхнувся од борту шхуни.
— Слухай, Томе, кинь-но мені пляшку з чаєм.
Для певності Ара зловив пляшку обома руками, а не однією, як робив звичайно. Він полюбляв ловити однією рукою гранати, причому пожбурені якнайдужче, і так само полюбляв прикушувати зубами ковпачки детонаторів. Але цей чай був для Віллі, а Ара добре розумів, що довелось йому знести, нехай навіть марно, і тим-то так дбайливо примостив пляшку під кормою, сподіваючись, що чай ще холодний.
— Що ти скажеш, Томе? — спитав Генрі.
— Нас пошили в дурні. Поки що.
Невдовзі шлюпка знов підійшла до борту. Віллі лежав на дні, тримаючи обома руками пляшку з чаєм. Хоч він перед тим і вмився у протоці, руки та обличчя його були подряпані й замащені кров'ю, а один рукав сорочки геть одірваний. Покусане москітами обличчя аж запухло, і скрізь, де тіло не було покрите одягом, повискакували гулі від москітних укусів.
— Немає там ніякого біса, Томе, — сказав він. — Вони на цей острів і ногою не ступали. Нікудишні ми з тобою хитруни.
— Неправда.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Коли шхуна сіла на мілину, вони пішли попід цим берегом. Чи то шукали якоїсь поживи, чи то хотіли розвідати проходи — цього я не знаю.
— Ти думаєш, вони бачили, як ми захопили шхуну?
— Вони могли бачити або все, або нічого. Надто низько були над водою, отож навряд чи бачили.
— Але почути за вітром напевне могли.
— Мабуть, що й чули.
— То що ж тепер?
— Ти їдь на катер, а потім нехай Ара приїде по Генрі й мене. Вони ще можуть повернутися сюди.
— А як бути з Пітерсом? Ми могли б одвезти його зараз.
— Одвозьте.
— Томмі, ти зайняв позицію не з того боку, — сказав Віллі. — Я не хочу лізти з порадами, але ми обидва помилилися.
— Знаю. Коли Ара забере Пітерса, я спущуся в задній люк.
— Нехай він сам його повантажить, — сказав Віллі. — Вони можуть побачити силуети. А розгледіти те, що лежить на палубі, можна тільки в бінокль.
Томас Хадсон пояснив це Арі, і той заліз на борт і впорався з Пітерсом дуже легко й незворушно, тільки затягнув йому на потилиці робу, що закривала обличчя. Він зробив усе без надмірної делікатності, але й не грубо, і коли підняв Пітерса з палуби й спустив його головою вперед у шлюпку, то тільки й сказав:
— Дуже він закляклий.
— Недарма ж кажуть: закляк, наче мрець, — мовив Віллі. — Ти хіба не чув?
— Чув, — відповів Ара. — А в нас їх називають fiambres, цебто холодне м'ясо. Як ото закуски в ресторані: холодна риба, холодне м'ясо. Але я думав про Пітерса. Він завжди був такий гнучкий.
— Я пришлю Ару назад. Тобі нічого не треба, Томе?
— Талану, — відказав Томас Хадсон. — Дякую тобі за розвідку, Віллі.
— Ет, звичайнісіньке смердюче дільце.
— Нехай Хіль помастить тобі подряпини.
— К бісовій матері ті подряпини, — сказав Віллі. — Ходитиму як син джунглів.
Томас Хадсон і Генрі озирали із своїх люків нерівну, порізану лінію острівців, що лежали між ними та довгою затокою, якою, наче каналом, можна було вийти на відкриту воду. Тепер вони говорили, не притишуючи голосу, бо знали, що ті, інші, можуть бути аж ніяк не ближче, ніж на цих малих острівцях.
— Ти пильнуй, — сказав Томас Хадсон. — А я піду викину за борт оті їхні боєприпаси й ще раз погляну, що там є внизу.
Унизу він знайшов чимало такого, чого не
