Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

— Неправда! — вигукнув, збліднувши Дітріх. — Я не доручав цього Душкевичу, він сам запропонував нам організувати замах.

— А ви дозволили?

— Дозволив, але лише для того, щоб виловити злочинців: на місце засади я збирався послати свою групу. І Шварцкопфове життя було б у цілковитій безпеці.

— Напишіть стисло про все, що ви мені зараз розповіли.

— Нащо?

— А для того, що, коли на Шварцкопфа буде здійснено замах і він загине, з вами станеться те само. Тільки чекає вас не куля, а шибениця.

— А якщо я не напишу?

— Я зараз же повідомлю Віллі Шварцкопфові про ваш злочинний намір.

— А де докази?

— Ось! — Йоганн показав головою на Душкевича, який лежав на підлозі і почав уже подавати ознаки життя.

— Добре, — погодився Дітріх і, з ненавистю дивлячись на Вайса, запитав: — Але потім ви мені повернете цей папір?

— Можливо, — погодився Вайс. — Кажіть: хто виконавці?

— Це службова таємниця. Я не маю права її розголошувати.

— Ви хочете одержати назад папір?

Дітріх ствердію кивнув у відповідь.

— Так от, знайте: ви одержите його у день від'їзду Шварцкопфа.

— Ви даєте клятву?

— Годі, ми не в кадетському корпусі! Я сказав, і так буде.

Дітріх показав очима на папку, де лежало донесення Душкевича. Пробігши його очима, Вайс вийняв папір з папки, акуратно склав і заховав у кишеню.

— Що ви робите? Воно ж зареєстроване! — злякався Дітріх.

— Нічого, — спокійно сказав Вайс. — У ваших же інтересах підкласти під цим самим номером якесь інше, донесення.

— Це правильно, — погодився Дітріх, раптово змінюючи тон. — Сподіваюсь, Йоганне, ви не захочете зіпсувати мою кар'єру.

— Так, — сказав Вайс, — саме так. Просто мрію, щоб ви стали фюрером.

Дітріх сів за стіл і почав швидко писати своє власне донесення. Вайс пробіг його очима. Похвалив:

— Ви справжній службист. Дуже точно все виклали. Це у вас талант — точність. — І, повертаючи пістолет Дітріху, запитав: — Ви не збираєтеся пальнути мені в спину?

— Що ви, Йоганне! — здивувався Дітріх. — Як це так? Мені здається, ми все владнали? — І додав з повагою: — Я розумію вас. Генріх Шварцкопф — ваш друг, і ви вчинили навіть благородно.

— Ну, тоді, все.

Вайс недбало торкнувся козирка кашкета і вийшов з кімнати.

У коридорі він несподівано відчув терпкий біль у потилиці. Перед очима, засліплюючи, попливли блискучі, райдужні плями. Руки й обличчя укрив липкий піт.

Йоганн притулився до стіни. «Ну, звичайно, — подумав він, — нерви не витримують, нерви. — І раптом згадав: він не тільки не обідав, але навіть не встиг поснідати сьогодні. А вчора? — Це вже розпущеність, — засудив себе Йоганн. — Найганебніша розпущеність. — Пообіцяв собі мстиво: — Ти зараз що б там не було підеш у їдальню, і з'їси дві відбивні, і будеш ретельно пережовувати їжу, ніби тобі нікуди поспішати, ніби нічого немає такого, що може завадити тобі регулярно харчуватися і вести здоровий, гігієнічний спосіб життя». Він умовляв себе і все ж досить довго не міг зрушити з місця.

Нарешті, перемагаючи слабість, Йоганн одірвався від стіни і повільно пішов довгим коридором, коли раптом із Дітріхової кімнати долинув звук пострілу. Йоганн повернувся назад, кинувся до дверей, розчинив їх навстіж.

Дітріх, застібаючи кобуру, обернувся до Вайса і неохоче процідив крізь зуби:

— Цей тип хотів напасти на мене.

Намагаючись це дивитися на нерухоме тіло Душкевича, з огидою відвертаючись од цього видовища, Дітріх співчутливим тоном запитав:

— Ви, мабуть, у відчаї? Отакої! Єдиний свідок — і раптом… Але що ж я міг зробити? Діяв, як при самозахисті.

— Ви захищалися від СД, — сказав Вайс. — Од Віллі Шварцкопфа.

— Ну-ну, ви не повинні більше лякати мене, — сказав Дітріх. — Тепер це тільки слова. Ви не маєте ніяких доказів.

— А якщо поляки все-таки нападуть на Генріха Шварцкопфа?

— Тепер ви вже самі думайте, що може статися, а мене в цю справу не вплутуйте. — І, трясучи папкою, Дітріх вимовив переможно: — Душкевича я все-таки змусив признатися де в чому. Тут лежить його маленька записочка… Я тепер повністю гарантований від усіх ваших намагань нав'язати мені будь-які незаконні наміри. Отак, дорогий Вайс. Ми з вами зіграли нуль-нуль. Здається, це так називається?

Повернувшись у готель, Йоганн не хотів іти до себе нагору в номер, а відразу пішов у ресторан з твердим наміром добре пообідати. І хоча йому не хотілося їсти, особливо після всього, що сталося з паном Душкевичем, він, перемагаючи нудоту, що підступала до горла від запахів їжі, примусив себе зайти в зал ресторану. І відразу ж натрапив на столик, за яким у товаристві офіцерів СД і гестапо сидів Генріх Шварцкопф, уже напідпитку, в розстебнутому кітелі. Побачивши Вайса, він ледве підвівся і, намагаючись неслухняними пальцями застебнути ґудзики на кітелі, оголосив:

— Панове, я змушений залишити вас. Він, — Генріх кивнув на Вайса, — прийшов за мною, щоб… — Поворушив зігнутим вказівним пальцем, ніби натискав на спусковий гачок. — Щоб він або я… — Насилу виліз із-за столу, підійшов до Вайса, сперся на його плече, наказав: — Веди мене до мене, зараз я зроблю із тебе труп. Ти хочеш стати трупом? Ні? А я не заперечую. Будь ласка, скільки завгодно!

Пішли сходами нагору. Йоганнові довелося взяти у Генріха ключ і самому відчинити двері в його кімнату. Генріх важко гепнувся на кушетку, заплющив очі. Поскаржився:

— Я потопаю, розумієш, потопаю! — Його руки й обличчя були бліді і мокрі від поту.

Вайс зняв з нього кітель, намочив серветку водою із графина, поклав йому на серце. Генріх белькотів, тьмяними очима поглядаючи на Йоганна:

— Ти розумієш, їх, перед тим як стратити, намагалися примусити кричати «хайль Гітлер!». Прострілювали тіло, щоб кричали. А вони мовчали. Мовчать, як тварини.

— Ти що,