Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Я мовчав; пані дружина дофіна також мовчала: було чути, як голка протикає тканину і тягне за собою вовняну нитку, яку принцеса різким рухом накладає на канву; я помітив кілька сльозинок, що впали на рукоділля. Прославлена страждальниця витерла очі тильним боком руки і, не підводячи голови, запитала: «Як почуває себе моя сестра? Вона дуже нещасна, дуже. Мені її так шкода, так шкода». Ці короткі повторювані склади марно намагалися замінити розмову, для якої в обох співрозмовників бракувало слів. У дружини дофіна були червоні від постійних сліз очі, що надавало її обличчю схожості з прекрасною Дівою Марією Стражденною.
– Пані, – сказав я нарешті, – пані герцогиня Беррійська і справді дуже нещасна; вона доручила мені приїхати до вас і на час її полонення довірити її дітей вашому піклуванню.
У її нещастях їй стане великою втіхою думка, що Генріх V знайде у Вашій Величності другу матір.
Паскаль мав рацію, кажучи, що велич і нікчемність неподільні в людині: хто б міг подумати, що пані дружина дофіна дорожить цими титулами королеви, Величності, такими для неї природними і які вже показали їй свою суєтність? І все ж слово «Величність» виявилося чарівним словом; воно осяяло обличчя принцеси ясним світлом, на мить прогнавши хмари, які, втім, незабаром повернулися і вінцем оточили її чоло.
– Ах, ні-ні, пане де Шатобріан, – сказала принцеса, підвівши на мене очі і відклавши рукоділля, – я не королева.
– Ви королева, пані, королева за законами королівства: його світлість дофін міг зректися лише тому, що був королем. Франція вважає вас своєю королевою, і ви станете матір’ю Генріху V.
Пані дружина дофіна більше не сперечалася: ця маленька поступка жіночій природі приглушала блиск багатообразної величі принцеси, надавала їй якоїсь чарівності і наближала мою прославлену співрозмовницю до простих смертних.
Я прочитав уголос мою вірчу грамоту, де пані герцогиня Беррійська сповіщала мене про своє заміжжя, наказувала мені вирушити до Праги, просила не позбавляти її титулу французької принцеси і доручала своїх дітей піклуванню сестри.
Принцеса знов узялася до вишивання; коли я дочитав, вона мовила: «Пані герцогиня Беррійська має рацію, вона може на мене покластися. Чудово, пане де Шатобріан, чудово: мені дуже шкода мою невістку, перекажіть їй це».
Наполегливість, з якою пані дружина дофіна повторювала про свій жаль до пані герцогині Беррійської, не йдучи далі, показала мені, наскільки, по суті, слабкі узи зв’язували ці дві душі. Мені здалося також, що в серці святої ворухнулися ревнощі. Суперництво в нещасті! Адже для дочки Марії Антуанетти суперництво це не становило ніякої небезпеки: пальма першості залишилася б за нею.
– Якби ви, пані, – вів далі я, – зволили прочитати лист, який пані герцогиня Беррійська написала вам, і той, який вона адресувала своїм дітям, ви, можливо, знайшли б у них подальші уточнення. Я сподіваюся, що ви передасте зі мною відповідний лист у Блай.
Листи була написані симпатичним чорнилом. «Я нічого в цьому не розумію, – сказала принцеса, – як бути?» Я запропонував удатися до жаровні з кількома трісками; Madame [103] потягнула за шнурок дзвінка, що звисав позаду софи. Прийшов слуга, вислухав наказ і поставив жаровню на площадці біля дверей вітальні. Madame підвелася, ми підійшли до жаровні і поставили її на столик біля сходів. Я взяв один з листів і підніс до вогню. Пані дружина дофіна дивилася на мене з усмішкою, бо в мене нічого не виходило. Вона сказала: «Дайте я спробую». Вона потримала лист над вогнем; на папері проступили розбірливі слова, написані рукою герцогині Беррійської; те ж саме було зроблено з другим листом. Я привітав Madame з успіхом. Дивна сцена: дочка Людовіка XVI розгадує разом зі мною на карлсбадському сходовому майданчику таємничі письмена, які прислала тампльській ув’язненій полонянка блайська!
Ми повернулися у вітальню. Дружина дофіна прочитала звернений до неї лист. Пані герцогиня Беррійська дякувала сестрі за співчуття, які та виявила до її нещастя, доручала їй своїх дітей, особливо ж довіряла піклуванню добродійної тітки свого сина. Лист до дітей був короткою ніжною запискою. Герцогиня Беррійська закликала Генріха стати гідним Франції.
Пані дружина дофіна сказала: «Сестра віддає мені належне. Я й справді виявила співчуття до її долі. Вона, мабуть, багато страждала, багато страждала. Скажіть їй, що я поклопочуся про пана герцога Бордоського. Я його люблю. Як вам здається? Він при доброму здоров’ї, правда ж? Натура у нього міцна, хоча й трохи нервова».
Я провів наодинці з Madame дві години: честь, яка мало кому випадала; вона, здавалося, була задоволена. Чуючи про мене тільки погане, вона, безперечно, вважала мене людиною жорстокою, розпертою від гордості; вона була мені вдячна за те, що я виявився доброю людиною, схожою на простих смертних. Вона сказала мені ласкаво: «Я йду на прогулянку, мені час пити воду; ми обідаємо о третій годині, приходьте, якщо не ляжете відпочивати. Ви можете бувати у мене, коли вам захочеться».
Не знаю, чому я маю завдячувати своїм успіхом, але кригу вочевидь було розбито, упередження розвіялось; ці очі, які були прикуті в Тамплі до очей Людовіка XVI і Марії Антуанетти, доброзичливо зупинялися на бідному слузі.
Але якщо дружину дофіна мені вдалося підбадьорити, то сам я почував себе надзвичайно незатишно: страх переступити якусь межу позбавляв мене навіть звичайнісіньких навичок розмови, яких я не втрачав у присутності Карла X. Чи тому, що я не зумів збудити в душі Madame те, що таїлося в ній піднесеного, чи тому, що пошана перешкоджала висловленню думок, але я відчував, що тримаюся з гнітючою бездарністю.
О третій годині я повернувся до пані дружини дофіна. У неї я застав пані графиню Естергазі з дочкою, пані д’Агу, пана О’Хежерті-молодшого і пана де Трогоффа; вони сподобилися честі обідати у принцеси. Графиня Естергазі замолоду сяяла красою, але й зараз ще гарна на вроду: у Римі вона мала зв’язок з герцогом де Блакасом. Запевняють, що вона не чужа політиці і доносить панові князю фон Меттерніху про все, що чує. Коли Madame звільнили з Тампля й відіслали до Відня, вона зустрілася там з графинею Естергазі і потоваришувала з нею. Я помітив, що графиня уважно вслухається в мої слова; назавтра вона простодушно кинула у моїй присутності, що всю ніч писала. Вона збиралася до Праги, де у неї було призначене таємне побачення з паном де Блакасом; звідти вона мала вирушити до Відня. Старі прихильності, що помолоділи завдяки шпигунству!
