Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

— Або ж як його хата горить, то воно твою підпалить!

— Го — го — го!

— А ще Бога молить: дай Боже, щоб і в мого сусіда корова здохла!

— Ото ж смішний чоловік: справедливий, каже!

— Ох — хо — хо!

Я перечекав сміхи й глузи, знов мовив їм:

— Милосердним теж був у всьому.

— Не туди вцілив, чоловіче!

— Ох, не туди!

— Милосердя вмерло в нашій землі ще й не народившись.

— Де вже його й шукати!

— І не тобі, старому та зужитому.

— Глянь на себе: три чисниці до віку!

— Я дав волю народові — хіба сього не досить? — гукнув я, втрачаючи терпець.

— Волю? Перехрестись, чоловіче!

— Сам Бог святий не може сього дати, а ти замахуєшся!

— Та й нащо людям та воля?

— їм аби їсти, та пити, та хороше походити!

— Голодному ж воля однаково, що собаці бездомному: біжи світ за очі, а повсюди гаплик!

— Я підняв народ на Січі, і ми змогли те, чого не зміг і сам Господь Бог! — знову гукнув я.

— На Січі? Де дід — пасічник Арсентій?

— Покличте діда Арсентія!

— Діду, бачили ви сього чоловіка на Січі?

— Та, може, й бачив, а може, й ні. Хіба тепер згадаєш? Багато там люду було, пребуло й перебуло. Та й ще, мать, перебуде.

Я відступив поконаний. Чим перевершиш сих людей? Ні розумом, ні силою, ні красою чоловічою, ні гідностями високими не зможеш, бо мають усього з достатком.

А вони вже й забули про мене, знову взялися за своє, думали — гадали, кого б то висунути з — поміж себе на гетьмана, бо ж і шана неабияка для них, і слава, та й прибуток сякий — такий.

І тут уже з другого боку підлетіли до майдану темні вершники, зіскакували з коней, дзвеніла збруя і зброя, залунали голоси стривожені, і серед них — голос Демка мого.

Я знов ступив у коло освітлене, і хоч не схожий був на самого себе, Демко вмить упізнав мене, сплеснув руками, розштовхав людей, упав на коліна переді мною:

— Гетьмане! Батьку!

Темні крикуни, які ще мить тому здіймали мене на глузи, дивилися мовчки, мовби їм позаціплювало, тоді у всіх зняло полуду з очей, потовпилися один поперед одного, лукаво вклонялися, ще лукавіше гукали:

— Сам гетьман великий!

— Ой лишечко!

— Та як же це?

— Батьку! Чом же не сказав?

— Та ми ж і бачили, ніби чоловік якийсь не такий!

— Хіба ж я не примітив?

— То я примітив!

— Ні ж бо — я!

— А я й казав!

— Та то я казав!

О мій лукавий народе!

Я прискочив з козаками Демковими на пасіку Грицька Великого, страхаючись самої думки про покинуту там Мотронку, несамовитий від страшних здогадів, лихий на себе за необачність і дурну свою байдужість.

Мотронка була ціла! Боліла в неї голова ще й досі, але ніхто не потривожив спокою пасіки, бджоли гуділи заспокійливо, коні паслися, похрумуючи травою, козаки грілися на сонечку, Грицько виставляв знай нові рої. Невже десь є загрози, кров і смерть, і чорно рветься простір лихими пострілами, і кінський тупіт чужий б’є просто тобі в серце?

— Чужих не було? — спитав я старшого над своїми козаками охоронними.

— Бог милував, — позіхнув той. — А хіба що?

А сам дивився на мене, хотів спитати, чом я весь у засохлім куширі й жабуринні, і боявся те зробити. В Мотрони ж так боліла голова, що вона й не помітила мого вигляду.

— В погоню! — гукнув я козакам. — Шукати! Наздогнати! Всіх до одного!

Я підняв Бужинську сотню Лук’яна Сухині, тоді сколотив увесь Чигиринський полк, і вже другого дня тих дванадцятеро, що напали на пасіку Яременка й ухопили моїх двох козаків, упіймано й припроваджено до судді генерального Зарудного. Припечені козацьким залізом, вони недовго й мовчали і сказали, що підрядив їх сам князь ясновельможний Вишневецький, зібравши в полісу зрадника Забудського і повишкрібавши де ще міг, так що вийшло їх аж триста, і розіслав по всіх пасіках довкола Чигирина, щоб упіймати мене й припровадити до князя, живого чи мертвого.

Гей, пане Вишневецький, не виросло ще те дерево, з якого б зробили труну Хмельницькому!

Гінді мої полетіли по всіх полках і сотнях з універсалами таємними й негайними, всіх чужих велено хапати, де будуть виявлені, і припроваджувати до Чигирина без пролонгації і зволоки. За кілька день всіх посильщиків Вишневецького переловлено, так що мав би я втішитися, мовби впіймав уже й найлютіших своїх ворогів — Вишневецького, Конецпольського і мерзенного Чаплинського, якого король мені так і не видав, попри всі мої домагання ще під Зборовом. Та втіха була мала, стояли переді мною три сотні дрібних зрадників, а найтяжчі вороги лишалися недосяжні і, мабуть, знущалися з мого безсилля і глумилися.

Сих триста посильщиків Вишневецького, аби духом їхнім не паскудити столиці гетьманської, запхнуто до овечих кошар за Погибельними могилами, і я поїхав туди з генеральними старшинами поглянути на зріддя сатани, на зрайців мерзенних, на виплідків і випортків мого нещасного народу.

Я стояв перед ними і мовчав, скарайній128 гетьман, суд явлений і кара втілена, і вони так само мовчали тяжко й принизливо, бо й що могли мовити? Чоловік може говорити тою самою мовою, що й ти, і водночас бути негідником, перевертнем, паскудою і падлюкою. Аби ж то мова рятувала нас од скаламучення душ!

— Що сим зрадникам? — поспитав я свого генерального суддю. — Пустити під шаблі козацькі?

— Не самих їх, гетьмане, — мовив Самійло.

— З ким же в кумпанії? Хіба що з князем Вишневецьким? Та не маєш його в руках.

— Мислю щось іншого. Весь рід цей зрадницький вивести слід. Вже послав я по Україні, аби звозили сюди матерів їхніх, які народили таку нечисть, і дітей, що наплодили сі недовірки.

Смертельним холодом позасвіття війнуло на мене од тих похмурих слів мого судці генерального, і хоч уже здогадався я про його страшний замір, та все не хотів йняти віри, спробував одігнати тяжкий здогад, випросити милосердя не так для тих нещасних, як, може, для самого себе:

— Хочеш, аби поглянули на карання зрадників?

— Сказав же тобі, гетьмане: викорінити рід увесь їхній! І матерів, і дітей їхніх перед їхніми очима понищити, перш ніж самих пустити під шаблі. Аби й на тім світі вже не мали ніяких сподівань.

— Чи не занадто жорстоко?

— А коли хотіли допасти тебе, гетьмане, чи думали про жорстокість і справедливість?

— Винних і скарати. А дітей невинних за віщо ж?

— Щоб не