Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
Над кожним навйсає загроза так само, як смерть шумить косою для всіх однаково.
Прошуміла вона й для мене на тій пасіці тихій, вриваючись крізь спів вивільги і прийгру бджіл, розлякуючи мої думки тяжкі й повільні дикою тупітнявою, криками, стріляниною, а тоді останньою засторогою одного з моїх козаків:
— Гетьмане, спасайся! Погибель! Геть…
І нічого, все вмерло, все вбите, чарівність світу сього зеленого впала в чорну сіть — дурна і страшна пригода гетьманська. З смертю, як і з душею, не іраються. Як сидів, у одязі, з шаблею нерозлучною, з люлькою і капшуком для табаки, скочив я на рівні, метнувся в зарості, зірвав очеретину, обкусав її від колінців, затиснув у зубах і, коли тупотнява покотилася від пасіки до води, забрів у зелені нетрі якнайдалі й підтопився тихо за козацьким звичаєм. Міг тепер пересидіти хоч і цілу орду, хоч, може, й справді орда якась налетіла на пасіку, вистежуючи мене пильно і терпляче.
Я відтопився у воді, мов посполитий безрадний.
Коли стемніло, вичалапкав на берег і, як був, у куширі, в жабуринні, мокрий і знікчемнілий, побабілий, холодний, як мрець, посунув берегом, беручи подалі від Яременкової пасіки, де могла чигати засідка. Та хоч як тихо й покрадьки ступав по м’якій траві, хтось мене почув, вистежив, ставна моїй путі, тихо кашлянув. Я вхопився за шаблю:
— То я, сину, — почувся голос пасічника.
— Яка то лиха година була: чамбул заблуканий, чи що? — спокійно поспитав я.
— Якби ж то! Наші людці! Кров наша і мова наша. Вхопили твоїх козаків, тебе шукали, та дарма…
— Як же то? — не збагнув я.
— А отак, сину. Одної матері діти, та не одної віри і мислі, аби ти знав.
— Чи ж не знаю!
— Тоді чом же не бережешся?
— В самому серці землі козацької та берегтися!
— Берегтися треба й од самого себе, — сказав пасічник. — Та вже тепер що? Коня твого я приховав. Он пасеться. Тепер бери й скачи. А пасіки обминай.
Я став простим козаком, якому степу — куди досвисне, якому воля неміряна та смерть так само неміряна і жде за кожним пагорбом, в кожній діброві і в кождім байраку. Мій кінь летів у вільному просторі й не дотикався землі. Все довкола цвіло й золотилося, але не для мене, не для мене. Не кували зозулі, звільна літаючи поміж деревами, не заливалася зеленою пристрастю вивільга в гущавинах, не дзвеніли бджоли ласкаві, — все корчилося й судомилося, перевертні кричали в гаях, сови літали за дня, зловорожістю пойнялася вся моя земля. Як се і чому се?
Сміх і гріх: гетьман великий у темному степу бездорожнім, покинутість і безсилля, що межують з небуттям. Невже мені судилося кінчати тим самим, з чого починав колись?
Так приблукав до якогось вогню в плавнях, забувши про небезпеку, спрямував коня туди, до світла, до тепла й людських голосів.
Були то діти. Пасли коней і палили сухі кінські балабушки. Вогник ледь жеврів, повивався солодкавим димком, босоногі хлопчаки сиділи довкола, про щось говорили, коли ж я під’їхав, замовкли, неналякано повернули до мене голови.
— Добривечір, хлопці, — привітався я до них. — Самі й пасете? Без козаків?
— Хіба ми не козаки? — відмовив старший з хлопців.
— Татари можуть же набігти, або циган заблукає, — пробував я налякати пастушків.
— Ти ж не татарин і не циган? — одповір ще хтось з хлопців.
— Та ні.
— Отож. А козаки сьогодні всі в селі. Гетьмана обирають.
Мені видалося, що не розчув.
— Гетьмана? Якого ж?
— Великого.
— Хіба в вас немає гетьмана? А Хмель?.
— Вже немає. Хмеля вбито, і хто почув про се, той і обирає гетьмана. Наші, може, найперше се зроблять.
Я мовчки вдарив коня. Гнав до вогнів за горбами, влетів у сільську вуличку, далі, до середини села, до майдану, де палахкотіли дві смоляні бочки, юрмився люд, гукали, кипіли, клекотіли. Я зіскочив з коня, тримаючи його за повіддя, став, слухав.
— Люди! Людоньки, як же тепер?
— Ось, браття — товариство, немає вже з нами нашого батька Хмеля і не буде. А що козаки без гетьмана? Діти без батька — бджоли без матки.
— Без гетьмана тепер несила.
— Треба нового.
— Хто ж його обере?
— Та ми й оберемо! Перші прознали, то перші й оберемо.
— А кого?
— Кого — кого! Хіба мало в нас добрих козаків?
— Илю Слишенка можна б…
— І Василя Лукіїного.
— А то й Гриця Безкишкого.
Я не стерпів. Ступив у світляне коло, прокашлявся, гукнув різко:
— Що ж се ви тут гетьмана обираєте при гетьманові живому? Я — гетьман!
— Ти — и? Та хто ти такий?
— Звідки тут у нас?
— Я — гетьман Богдан Хмельницький!
— Гетьман, та ще й Хмельницький!
— Тю на тебе!
— В куширі весь, як водяник!
— Почув, та й прибіг!
Не було тут суперників, бо добрі не знають заздрощів. Однак і спокуси силою та славою теж не було тут, панувала вічна байдужість або й зневага до сих двох спокус, що стоять між істиною і душею людською.
— Гетьман, кажеш?
— Та тобі ж до гетьмана — як нам до Бога!
— Чи хоч знаєш, що то: гетьман?
— Вмієш що?
— Може, скажеш людям?
Я задумався. Справді: що ж умію?
— Шаблею рубаюся вельми, — сказав їм.
— Шаблею? Та в нас он Иля Слишенко волові голову відрубує за одним замахом. Ти б зміг?
— Не знаю.
— Чого ж тоді пхаєшся не в своє діло? Ще щось умієш?
— Грамоти навчений.
— На грамоті панотець у нас знається і всіх сиріт уже навчив. А ти навчив хоч когось?
Я мовчав. Кого навчив? Народ увесь? Та кому про це скажеш і як?
— Поставою хіба не вийшов у гетьмани? — розправляючи плечі, спитав їх гордо!
— Поставою? Тю на тебе!
— Старий і горбатий!
— Як віл у ярмі.
— В нас он Василь Лукіїн — ото постава! Хоч і в королі! Василю, ну ж бо покажися отсьому приблуді!
— Був я справедливий до всіх, — не хотів відступати я.
— Справедливий? А що то таке?
— Це коли само їсть, а другому
