Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

відвага і честь; він не позбавлений великодушності, його вирізняють відданість і вірність. Обертаючись у вищому світі, він перейняв звички аристократів. Він родовитий; він походить з бідного, але старовинного роду, що відзначався в поезії і в ратних подвигах. Його манірні манери, самовпевненість, строге дотримання етикету допомагають його панам зберігати благородство, яке так легко втратити в нещасті: в усякому разі, у празькому музеї негнучкий обладунок підтримує в стоячому положенні тіло, яке інакше упало б на землю. Пан де Блакас у міру діяльний, він швидко справляється зі своїми щоденними обов’язками; він любить порядок і точність. Він – знавець деяких царин археології, позбавлений уяви аматор мистецтва і холоднокровний розпусник; схвилювати його не в змозі навіть його власні пристрасті; така незворушність була б гідністю для державного мужа, якби не виникала виключно з віри у власний геній, але геній цей подібної віри не заслуговує: у його власнику, так само, як у співвітчизнику герцога де Блакаса Лавалетті, герцогу д’Еперноні, відчувається вельможа-невдаха.

Реставрація або настане, або не настане; якщо реставрація відбудеться, пан де Блакас здобуде посади і почесті; якщо реставрації не відбудеться, обер-гофмейстер залишиться зі своїм статком, що зберігається майже цілком поза межами Франції; Карл X і Людовік XIX помруть, а він, пан де Блакас, постаріє: діти його не покинуть принца-вигнанця: їм забезпечене звання знатних чужоземців при чужоземних дворах: слава Господу і всім діянням його!

Таким чином, виходить, що революція, яка піднесла і скинула Бонапарта, дала багатство панові де Блакасу: не те, так друге. Пан де Блакас з його кам’яним обличчям, витягнутим і безбарвним, – могильник монархії; він ховав її в Хартвеллі, він ховав її в Генті, він ще раз поховав її в Единбурзі і ховатиме у Празі чи в будь-якому іншому місці; він вічно охороняє останки найясніших небіжчиків, як селяни, що живуть біля моря, вічно підбирають уламки потерпілих від морської стихії кораблів, які море викидає на берег.

‹Опис Праги; прощання Шатобріана з королем›

13
Що я залишаю у Празі
Прага і в дорозі, 29 і 30 травня 1833 року

Я їхав до Праги у великій тривозі. Я говорив собі: часто для того, щоб занапастити нас, Богу досить буває звірити нам наші власні долі; Бог творить ради людей чудеса, але потім дає людям діяти самостійно, бо інакше йому довелося б правити во плоті, люди ж псують плоди його чудес. Злочин не завжди карається на цьому світі: провина карається завжди. Злочин має ту ж нескінченну і загальну природу, що й людина; суть його відома тільки небу, воно ж часом і вершить над злочинцем свій суд. Інша річ – дрібні й випадкові помилки; вони підлягають розгляду недалекого земного правосуддя: тому немає нічого неможливого в тому, щоб люди суворо покарали останні прорахунки монархії.

Я говорив собі й інше: королівські родини не раз робили непоправні помилки, перейнявшись хибними уявленнями про свою природу: вони то вважають себе особами божественними і винятковими, то бачать у собі простих смертних і приватних осіб; залежно від обставин вони ставлять себе то понад загальний закон, то в його рамки. Якщо вони порушують політичні установи, то стверджують, що мають на це право, бо вони – джерело закону і їх ніяк не можна судити за загальними мірками. Якщо вони помиляються в домашньому побуті, наприклад, дають спадкоємцеві трону небезпечне виховання, то на всі заперечення відповідають: «Приватна особа може поводитися зі своїми дітьми, як їй заманеться, а нам що – це не дозволено?»

Так, вам це не дозволено: ви не боги, але ви й не приватні особи, ви – люди суспільні, ви належите суспільству. Промахи короля згубні не тільки для королівської влади, вони обертаються проти країни в цілому: король оступається і йде геть, але хіба може піти цілий народ? Адже він теж чутливий до болю; хіба люди, що зберегли вірність відсутній монархії, жертви власної честі, не знищують свою кар’єру, хіба не накликають переслідування на своїх близьких, хіба не втрачають волю, хіба не ризикують життям? Повторюю ще раз: королівська влада – зовсім не приватна власність, це надбання загальне, неподільне; від міцності трону залежить життя всіх людей. Я боявся, що тривоги, неминучі в нещасті, заступлять від монарха ці істини і він нічого не зробить, щоб вчасно до них повернутися.

З другого боку, визнаючи величезні достоїнства салічного закону, я не заплющував очі на те, що надто довге правління однієї і тієї самої династії загрожує серйозними незручностями і народам і королям: народам – бо воно надто тісно сплітає їхню долю з долею королів; королям – бо вічна влада п’янить їх; вони відриваються від життя; кожен, хто не стає перед ними навколішки, не приносить їм смиренні прохання, не запевняє їх у найпокірнішій пошані, здається їм святотатцем. Нещастя нічого їх не вчить; біда в їхніх очах всього лише груба плебейка, що поводиться з ними без належної шанобливості, а катастрофи – не більше ніж зухвалість.

На щастя, я помилився: Карл X уникнув тих піднесених помилок, що народжуються на вершині суспільства; він, як я побачив, віддавався лише помилкам звичайним і був певний, що нещастя спало на нього несподівано – помилка більш простима. Все лікує самолюбність брата Людовіка XVIII: він бачить, як гине політичний світ, і не без підстав приписує цей крах своїй епосі, а не своїй особі: хіба Людовік XVI не загинув? хіба республіка не впала? хіба Бонапарту не довелося двічі покинути театр своєї слави і хіба не помер він у полоні на далекій скелі? Хіба європейські трони не перебувають під загрозою? Невже ж він, Карл X, міг зробити більше, ніж усі ці скинуті правителі? Він шукав захисту від ворогів; донесення поліцейських агентів і настрої, що панували в суспільстві, були йому сигналом небезпеки: він узяв ініціативу в свої руки; він не став чекати, поки почнуть наступати інші, а пішов у наступ сам. Хіба герої трьох заколотів не визнали, що плели змову, що протягом п’ятнадцяти років ламали комедію? Ну що ж! Карл визнав за свій обов’язок зробити зусилля; він спробував урятувати французьку законну монархію, а з нею і монархію європейську; він став до бою і програв; він пожертвував собою заради порятунку монархій; оце й усе: Наполеона наздогнало Ватерлоо, Карла X – липневі дні.

Так мислить нещасний монарх; він залишається непохитним під шквалом подій, що пригнічують і зупиняють його розум. Непорушність надає йому якоїсь величі: наділений надзвичайною уявою, він слухає вас, він