Сіддхартха - Герман Гессе
Зі спотвореним гримасою обличчям все дивився й дивився Сіддхартха у воду, побачив раптом своє відображення й плюнув у нього. Потім, огорнений важкою втомою, відпустився рукою від дерева й трохи повернувся, щоб упасти в річку прямовисно й нарешті піти на дно. Він заплющив очі й уже полинув смерті навстріч... Зненацька з найглибших куточків його душі, з давно проминулих часів його змореного життя пролунав звук. Це було слово, один лиш склад, що його він, Сіддхартха, вимовив нерозбірливо й уже не думаючи,— правічне слово, яким брахмани починають і завертають кожну молитву, священне Ом, що означає, власне, «досконалість» або «довершеність». І тої самої миті, коли це Ом торкнулося вуха Сіддхартхи, раптом прокинувсь його заснулий розум і збагнув усе глупство того, що він робив.
Сіддхартха глибоко вжахнувсь. То ось до чого він дожився, ось як низько опустивсь, ось як заблукав, покинутий усіма знаннями,— вже доброхіть шукає смерті, у ньому навіть визріло це бажання, це дитинне бажання: знайти мир і спокій, погасивши власну плоть! Те, чого не могли спричинити всі муки останніх років, усі розчарування, увесь відчай, спричинила та мить, коли в його свідомість проникло Ом: він усвідомив себе у своїй розпуці, у своїй омані.
— Ом! — промовив уголос він.— Ом! — І згадав про Брахмана, згадав про незнищенність життя, згадав про все божественне — про все, що позабував.
Але все це тривало одну лиш мить, мов спалах блискавки. Сіддхартха сів під деревом на землю, поклав на коріння голову й поринув у глибокий сон.
Міцно він спав і без сновидінь — так Сіддхартха не спав уже давно, І коли через кілька годин прокинувсь, то здалося йому, наче минуло аж десять років; він почув тихий плюскіт води й не міг збагнути, де він і хто його сюди привів. Потім розплющив очі, вражено вздрів дерева довкіл та небо над головою і тільки тоді пригадав, де він і як тут опинився. Та минуло ще багато часу, перш ніж те, що було, здалося йому немовби схованим за серпанком, безмежно давнім, безмежно далеким, безмежно йому байдужим. Сіддхартха знав лишень, що колишнє своє життя (у першу хвилину після того, як він прийшов до тями, це колишнє життя видалося йому одним із давніх-предавніх, минулих утілень, одним із попередніх народжень теперішнього його «я»), що колишнє своє життя він покинув, що, сповнений відрази й розпуки, хотів навіть від нього відмовитись, але біля річки, під кокосовою пальмою, зі священним Ом на вустах спам’ятався, тоді задрімав і тепер ось, прокинувшись, дивиться у світ зовсім іншою людиною. Тихенько Сіддхартха проказав слово «Ом», на вустах із яким заснув, і здалося йому, що то був не довгий сон, а просто він довго вимовляв у забутті слово «Ом», думав цим словом, поринувши й цілком перейшовши в нього, у те, чому й назви нема, у довершене.
І все ж який чарівний то був сон! Зроду ще сон так його не освіжав, не оновлював, не омолоджував! А може, він справді вмер, потонув у річці й відродився в іншій подобі? Але ж ні, він себе пам’ятає, пам’ятає руки свої і ноги, пам’ятає місце, де тепер лежить, пам’ятає оце «я» у грудях, оцього Сіддхартху, впертого й дивного... І все ж таки цей Сіддхартха став іншим, оновленим, навдивовижу бадьорим, навдивовижу спраглим до дії, сповненим радості й жадоби пізнання.
Сіддхартха звівся на рівні ноги й побачив раптом, що навпроти хтось сидить — якийсь незнайомий чоловік, чернець у жовтім одіянні, з поголеною головою, в замисленій позі. Сіддхартха придививсь до ченця, який не мав ні бороди, ні чуба, й дуже скоро впізнав у ньому Говінду, товариша юності, того самого Говінду, що пристав до Величного Будди. Говінда постарів — і він постарів, але на обличчі давнього товариша так само вгадувалися знайомі риси, і вони промовляли про ревність, про вірність, про шукання, про нерішучість. Та щойно Говінда відчув на собі погляд, розплющив очі й глянув на Сіддхартху, той зрозумів, що товариш його не впізнав. А Говінда, побачивши, що Сіддхартха не спить уже, вмить зрадів,— він вочевидь тут сидів і ждав, поки Сіддхартха прокинеться, вже давно, хоч і не взнав його.
— Я спав,— промовив Сіддхартха.— А звідки ти тут узявсь?
— Ти спав,— озвався Говінда.— А спати в таких місцях, де водяться змії й никає лісова звірина, небезпечно. Я, о добродію,—один із учнів Величного Гаутами Будди, Шак’ямуні. З гуртом своїх побратимів я проходив сюдою на прощу й побачив, що ти лежиш і спиш у такому місці, де спати небезпечно. Спробував я тебе розбудити, добродію, але зрозумів, що спиш ти глибоким сном, отож я відстав від своїх і сів коло тебе. А тоді, схоже, й сам закуняв, хоч і поклав собі охороняти твій сон. Погано я виконав свій обов’язок, здолала мене втома. Та ось ти й прокинувсь, і я, з твого дозволу, піду наздоганяти братів.
— Дякую тобі, самано, що постеріг мій сон,— Сіддхартха сказав.— Добрі ви люди, учні Величного. Що ж, а тепер собі йди.
— Піду я, добродію. Зоставайся здоровий.
- Дякую тобі, самано.
Вклонився Говінда шанобливо і промовив:
— Прощавай.
— Прощавай, Говіндо,— відповів Сіддхартха.
Чернець зупинився.
— Даруй, о добродію, але звідки ти знаєш, як мене звати?
Всміхнувся Сіддхартха.
— Я знаю тебе, о Говіндо, відтоді ще, як ти жив у батьківській хатині, як ходив до брахманської школи й брав участь у жертвоприношеннях, як ми потім пішли до саман і як потім, у гаю Джетавана, ти пристав до Величного.
— Ти — Сіддхартха! — скрикнув Говінда.— Тепер я впізнав! Просто не розумію, як я не впізнав тебе відразу. Вітаю тебе, о Сіддхартхо! Який же я радий знов тебе бачити!
—
