Сіддхартха - Герман Гессе

Герман Гессе

СІДДХАРТХА

Повість

З німецької переклав Олекса Логвиненко

Перекладено за виданням:

Hesse Hermann. Siddharttha.

Suhrkamp Verlag,

Frankfurt (Main), 1981

Оцифровано за виданням:

Гессе Г.

Сіддхартха: Повість; Степовий вовк: Роман: Пер. з нім.― К.: Молодь, 1992. - 256 с.

ISBN 5-7720-0695-9

Редактор Т. М. Сорока,

Художнє оформлення В. В. Кузьменка

Оцифровка: Stargazer, 2011

ББК 84.4Ш

Г 43

До книжки видатного німецького письменника, лауреата Нобелівської премії (1946), увійшли твори, в яких відтворено його мистецькі та філософські пошуки. «Сіддхартха» — не просто розповідь про Буддду, засновника нового вчення, це спроба досягти світової гармонії, мудрої рівноваги, зобразити «осяяння» не як миттєвий екстаз на межі смерті, а як життєву норму.

Дружині своїй Нінон

присвячую

Частина перша

БРАХМАНСЬКИЙ СИН

У тіні під будинком, на осяяному сонцем річковому березі, де припнуті човни, у сутіні пралісу, в затінку смоківниці зростав Сіддхартха, вродливий брахманський син, юний сокіл — зростав укупі з Говіндою, своїм товаришем, також брахманським сином. Сонце вкривало засмагою світлі плечі в Сіддхартхи, коли він бавився на березі, купавсь у річці, вчиняв священне обмивання чи приносив жертви. Тінь запливала до чорних його очей, коли він грався в манговім гаю з хлопцями, коли слухав, як співає мати, коли робивг жертвоприношення, коли його повчав батько, чоловік вельми вчений, коли слухав бесіди мудреців. Сіддхартха давно вже приставав до цих бесід і сам вправлявся з Говіндою в словесних змаганнях, вправлявся з Говіндою в мистецтві самоспоглядання, у самозаглибленні. Він уже вмів нечутно вимовляти Ом,— це слово слів,— умів нечутно вимовляти його в себе, вдихаючи повітря, нечутно вимовляти його із себе, видихаючи повітря, коли душа зосереджена, а на чоло сходить сяєво ясного розуму. Він уже вмів у глибині свого єства пізнавати Атмана — твердо й несхитно, в єдності зі світом.

Радістю повнились батькові груди за сина — тямущого, спраглого до пізнання; старий бачив, що в Сіддхартсі зростає великий мудрець і проповідник, усім брахманам брахман.

Утіхою повнилось серце в матері, коли вона дивилася на сина, коли бачила, як він ступає, як сідає і як устає,— її Сіддхартха, міцний і вродливий, струнконогий хлопець, що вміє так досконало привітати матір.

Кохання прокидалося в серцях брахманських дочок, коли Сіддхартха проходив міськими вуличками,— осяйне чоло, царствений погляд, гнучкий стан.

Та ще дужче любив Сіддхартху Говінда — його товариш. Любив його погляд і чарівний голос, любив його ходу й досконалі рухи, любив усе, що Сіддхартха робив і казав. А найдужче любив Говінда його розум, його благородні, палкі помисли, гарячі пориви, високе його покликання. Говінда знав: ні, Сіддхартха не стане звичайним брахманом, не стане ледачим жрецем, корисливим торговцем заклинаннями, пихатим пустомолотом, лихим, підступним проповідником, як не стане він і таким собі лагідним, дурненьким ягням у численній отарі. Не хотів ставати таким і він, Говінда, не хотів ставати брахманом, яких десятки тисяч. Він мріяв піти за Сіддхартхою — за улюбленим, прекрасним Сіддхартхою. І навіть якщо Сіддхартха стане колись божеством, якщо вступить колись до сонму світлосяйних, Говінда й тоді хотів би іти за ним — іти його товаришем, його супутником, слугою, списоносцем, його тінню.

Отож Сіддхартху любили всі. Усім дарував він утіху, всі були йому раді.

Але сам він, Сіддхартха, від себе втіхи не мав, сам він був собі не радий. Блукаючи, мов сновида, рожевими доріжками фігового саду, сидячи в синюватому затінку у гаю самоспоглядання, обмиваючись щодня в покутній купелі, приносячи в темному манговому лісі жертви, Сіддхартха, досконалий у звичках і поведінці, загальний улюбленець, радість усіх, сам він, однак, радості в серці не відчував. Мрії і нескінченні роздуми навіював йому плюскіт води в річці, мерехтіння зірок у нічному небі й палюче сонце; мрії й душевні тривоги навіювало йому куріння жертовних вогнів, відгомін рядків із «Рігведи», слова з повчань старих брахманів.

І став Сіддхартха плекати в собі невдоволення. Став він здогадуватись, що й батькова любов, і материна любов, і любов Говінди, його товариша, не завжди й не навік даруватиме йому щастя, тамуватиме спрагу і вдовольнятиме його, що цієї любові йому буде мало. Став Сіддхартха здогадуватись, що високоповажний батько його та інші вчителі, мудрі брахмани, вже розказали більшу й найкращу частину з того, що знали, вони вже перелили свої знання в його жадібний збан, і збан цей виявився неповний, розум його не наситився, душа не вгамувалася, серце не заспокоїлось. Священні обмивання — це добре, але ж то — лиш вода, а вода не змивав гріхів, не тамує душевної спраги, не гоїть сумяття. Прекрасні були й жертвоприношення та звертання до богів. Та чи досить цього? Чи дають жертвоприношення щастя? А щодо богів? Чи світ створив справді Праджапаті? Чи, може, це зробив Атман — Він, Єдиний, Усеєди-адіж? Чи не підвладні часові, чи не минущі втілення богів, створені так само, як і ти та я? То чи ж добре, чи справедливо приносити богам жертви, чи не позбавлене це найвеличніше дійство глузду? Кому ж іще приносити жертви, кому ще поклонятись, як не Йому, Єдиному Атманові? І де Атмана шукати, де Він живе, де б’ється Його вічне серце? Де ж іще, як не у власному «я», у найпотаємнішому, в тому, чого не можна схитнути і що кожен носить у собі? Але ж де, де те «я», найпотаємніше, найзаповітніше? Це не плоть і не кров, не думка й не свідомість — так учать наймудріші. То де ж воно, де? Чи є інший шлях до того, «я», до себе, до Атмана — шлях, що його варто шукати? Ох, і ніхто ж цього шляху не знає, ніхто його не покаже — ні батько, ні вчителі та мудреці, ні священні жертовні гімни! Все вони знають, ці брахмани зі своїми священними книжками, все вони знають, про все й навіть більше, ніж про все, вони подбали — про сотворіння світу, про те, як люди навчилися розмовляти, їсти, вдихати й видихати, про те, як влаштована свідомість і як чинять боги. Безмежно багато знають брахмани. Та чого варті всі їхні знання, коли ніхто не знає одного-однісінького, найважливішого, єдино важливого? ! Звичайно, багато віршів, прекрасних віршів у священних книжках, надто в упанішадах «Самаведи», розповідають про те найпотаємніше, найзаповітніше. «Душа твоя — цілий світ»,—