У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Свят-свят! - перехрестилася нарешті. – Спаси й помилуй, Боже! Невже пронесло? – почувся тупіт кінських копит, а згодом гавкік собак услід. – Якби Рябко був, - подивилася вона на Тодоська, що оніміло стояв біля ліжка, - то хоч знак подав би при біді.

- Скажете, мамо, таке! Він би і у двір не пустив бандитів, - видихнув хлопець, і Ганна вперше зрозуміла, що син – уже не дитя.

- Завтра ж приведу дідову Лиску і прив’яжу в себе, - чогось не доказав хлопець.

- Лягай, сину, спати, я сама закладу двері, - направилася Ганна в коридор.

- Я з вами! – здогадався Тодосько, що матері страшно, хоч і сам боявся.

- Ма-а, - обізвався з ліжка Петрусь. – Хоцу такої пуги, як у того дяді… Пу-ги-и! – капризував він.

- Тебе ще не вистачало! Вернеться батько, то дасть тобі такої, що більше не схочеш…

- А цому сонечко вноці не швітить, а тільки вдень? – збив матір спантелику хлопець, аж звеселивши її.

- Цому швітить, як видно, а як поноці, не швітить? – ушпинився він.

- Бог так схотів, - ледь утямила Ганна зміст питання. – Ти спи вже, бо нерано!

- І я не боюшя двері заклашти, - викушкався з-під ряденця малий. – Не хвалишя, Тодошю, - і шмигнув під рядно, злякавшись суворого материного погляду.

Ганна мовчки накрила старшого сина, поправила рядна на меншому та Ярисі й Тані і перехрестивши постелі та дмухнувши на світця, прилягла й сама, дошіптуючи в пітьмі молитву.

Всю ту ніч валували в місті собаки, тривожно калатав з Каланчі дзвін, десь горіли смолоскипами обійстя, і Ганна весь час схоплювалась, прислухаючись і чекаючи з темних вікон нового нещастя. Заснула вже по півночі, як усе стишилося й уляглося.

Навкруг воювали жорстоко й кровопролитно “визволителі”, грабуючи люд і дурячи йому голови чадом ідей, а в Чигирині у Ганни з Оксаною, як і в інших, ішло життя коло дітей: у нужді, впроголодь, в образах, ризиках та тяжкій праці. Щоб якось утримати свою “ораву”, як називала сім’ю Ганна, їй довелося спробувати всього: і приниження, і догоджування. Перелопачувала поле після викопаних картоплів, збирала колоски по жнивах, шила одяг напівзадарма, бо не була модисткою, в’язала постоли з валу, заготовляла коріння із шелюги на кошики, козубці та хлібниці. У зимі брала в Сошків та Січових прання, а в Грабарів – вишивку чи в’язку ятерів та начинь їм на продаж, у Валют на виселку – прядиво для м’яття, пряжу на перемотку для полотен, ряден, сукон чи перетик. Влітку полола по селах, жала збіжжя по городах, сушила сіна на Луці, білила полотна в березі. І мала за ту кривавицю зароблену копійку чи шеляг, цебро картоплі, мірку жита, горнець пшона, вінок цибулі чи коряк гречки. Допомагала Оксані цурувати панчохи, ткати килимки, снувати пряжу та напинати її на кросна. Отак Ганна втяглася потроху, а як відробила толоки міщанам, то й зовсім відчула полегшу. Вряди-годи привозив гроші Карпо, коли навідувався.

Але цього року після відходу продзагонів заробити щось на зиму було майже неможливо. Збіжжя подорожчало мало не в десять разів, а на полях було більше збирачів, ніж колосків. Ганні тепер допомагали й діти: збирали горіхи та жолуді, грибки-печериці та маслянки, грушки-дички, шипшину та горобину. І хоч горище було суціль устелене тим добром, хлібного збіжжя було мало. Гриць, правда, трохи наносив кукурудзи від Килини, Тодосько – від діда й баби. Старші чимало нарізали й рогози з Потясминня на мати, але кілька вив’язаних Тодосько на ярмарку так і не продав. Не до мат було людям, видно.

Виморена до знемоги, змучена і спрацьована, Ганна не нарікала на долю, а часом навіть дякувала їй, бо оте найтяжче змушувало її не розслаблятися, а навпаки – напружуватися з усіх сил, а загальна бідність робила її горе пересічним. Постійним тільки стало питання, як нагодувати “ораву”, щоб заощадити щось і на подальше.

Ганнина врода не здавалася горю, була помітною, хоч і ховала вона її від людей в убогу одіж. Особливо виділялися очі – великі, чисті, аж блискучі, каро-задимлені, як сливи, облиті глянцем, в оазі цукристих білків, обрамлені довгими густими віями під чорними дугами брів. Не дарма Карпо так невідступно домагався її колись, грозячи забити на смерть, коли вона віддасться не за нього, не дарма й бійки за неї влаштовував. Ще й сьогодні вона ловить на собі зачудовані погляди, а в жнива, на полоття чи деінде вона неодмінно бере з собою Тодоська й Домашку, не лише для помочі, а й для захисту від приставальників.

Карпо після одруження геть перемінився до неї, часто бував непояснимо злобивий, не шкодував її, не рахувався з нею, часто навіть бити пробував, морив її, як і себе, непосильною працею, намагаючись за всяку ціну вибитися з нужди, придбаної у спадщину. Спав він мало, а вона й того менше, раніше встаючи і пізніше лягаючи…

Відгриміли врешті гармати Махна та інших, повалились шибениці Каледіна, скінчились розбишацькі нальоти Марусі, Ангела, Зеленого, припинились погроми Коцура, “визволення” Григор’єва, Чучупаки, Тютюнника. Вже входили в озвичаєність другі і треті Ради, а Карпо так і не повертався, хоч і давав час від часу про себе знати. Ятрівка-зовиця Оксана, чекаючи Пилипа, теж поневірялася з Маринею і Катрусею, ходячи в тяжі третьою дитиною. Вістки з війни, скупі й неясні, обох молодиць не тішили, проте давали знати, що чоловіки живі, а відтак обнадіювали наділами землі, які покладуть кінець убозству.

Люди переказували, що Карпо був на Кубані у кінноті якогось Жлоби, воюючи проти трьох армій під Кавказом, що червоні кіннотники разом із Кожухом та місцевим Шамраєм вже перемогли чимало білих армій, а білопогонників-офіцерів навіть переманили до себе, особливо тоді, як у бої встряла Антанта і кіннотники Жлоби подалися на неї, дійшовши аж під якусь Куму, далі на Ставрополь і ще кудись…

Що з того було