У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
Леся говорила досить впевнено, лише спочатку трохи збивалася. Найбільше усім сподобалася тим, що послуговувалась українською мовою і по Божому Слові перейшла до “Кобзаря”, потім читала напам’ять “Енеїду”, про яку школярі почули від неї вперше. Казання її були цікавими, захопливими, рідними і зрозумілими. Остаточно вона всіх зачарувала, - Ганна добре це пам’ятала, - коли, облишивши словесніть, повела мову про світ, його велич, про Землю, небо, сонце й зірки. Усі й незчулися, як години збігли.
Урок той став рокованим і для Лесі, і для Андрія. Він був зачарований і заворожений учителькою, а вона червоніла під його упертим поглядом, міняючись і шаріючи. По закінченні казань хлопці просили Лесю приходити ще, та небаром вона поїхала до столиці кінчати навчання, лишивши Андрія в муках після кількох таємних зустрічей. Через рік вони знову потай зустрілися, а на третій рік, на превелику радість хлопця, Леся повернулася в місто учителькою словесності.
Згадалися Ганні і тодішні теревені, буцім, старий отець Ярема був дуже розгніваний на доньку за те, що не лишилася викладати в університеті. Пригадала також, що Андрій оповідав їй, ніби Лесю хтось із професорів сватав, а вона йому відмовила, покинула вигоди столиці й поїхала додому, виправдовуючись немічністю протоієрея, а насправді була закохана в Андрія, у чому йому й зізналася.
Ганна зітхнула, згадавши дівера. Ніде правди діти, подобався і їй парубок, хоч і ховалася з тим, бо Карпо ревнував її до брата. Тоді ж брати вперше і посварилися. На бік Карпа, - аж боляче було Ганні, - стали свекруха і Пилипко. А за заступництво Андрія вона була вперше побита чоловіком. Тоді ж, - вона схлипує і тепер при згадці, - у її почуттях до Карпа мовби щось обірвалося…
Саме тоді вони з Карпом перейшли жити в свою хату. Якогось дня, по чималій перерві і ворогуванні, Андрій прийшов до них помиритися і звіритись у тому, що вони з Лесею вирішили одружитися. Говорили тоді брати довго й суперечливо і закінчили тим, що “якось воно обійдеться”… А Леся як затялася: на люди показувалася рідко, живучи немов у схимі і відмовляючи непоодиноким сватам…
Тепер та вся буря ніби геть утихомирилася, вляглася, але, мабуть, тільки для Ганни, - Леся живе тим, гріється у спогадах, у пам’яті, простивши все і всім, ставши їм рідною родиною. Тепер у поминальні дні її можна бачити більше на Андрієвій могилі, ніж на материній. У матері поряд із хрестом вона посадила березу, а в Андрія в головах – дуба! Щумлять вони поряд листям, уже чималенькі, Леся любовно поливає їх влітку разом із квітами…
Ганна вкладала дітей спати під враженням спогадів, допорувалася із Тодоськом, сподіваючись і собі прилягти нарешті, бо з ніг валилася від утоми. Чадний тьмяний олійний світець догорав у бляшаночці, схитуючись і никнучи у присмерках хати. Петрусь і Ярися ще не вгомонилися, скублися, шепталися, прискали сміхом. Домашка й Таня спали: старша із затиснутим у кулачку шнурочком від колиски – загойдувала на сон Лідуню. Тодосько, охайненько склавши свою й малячу одіж, пішов закладати на колодку двері, та під порогом спинився, почувши гупання надворі. Рипнули хатні двері, і Ганні аж дух забило. Із темних сіней через поріг вступили один, другий, а згодом і третій пришельці.
- То добрий вечір, чи що? – сказав, кинувши поглядом по хаті, останній, хресно розіпнувшись у отворі дверей і хтиво оглядаючи зненацька застукану Ганну. – Не ждали нас, вродливко? Чоловік твій де тепер? – облизав він усміхнено губи, кинувши очима на прикриті в кухню двері і складаючи в руці вузлувату пугу. – Глянь-но, Сидоре, в кухоньку, - звелів тому, що вступив до хати першим.
- Чоло-вік, - зсудомлена острахом, схлипнула молодиця. – Десь був із ковалем та братом надворі щойно, - не знати чому, збрехала вона. – А ви з чим до нього? Сідайте, вони ось-ось зайдуть, - дивувалася сама собі.
- Пагутаріть хатєлі а жизні, - бовкнув, оглядаючи в потемках кухню, Сидір. – Он у тебя токарь алі столяр будет? – роздивлявся він настінного годинника у вишневому точеному футлярі, шафу та стіл.
- І токар, і столяр, і швець, і кравець. Та вони ось-ось надійдуть, то поговорите з ними самі. Он, видно, уже йдуть, - докинула, зачувши валування сусідського пса. – Присідайте, - не знала й сама, де ота спасенна бреханина у неї бралася. – І ви проходьте до лавки, - припросила того, що розіп’явся в одвірку.
- Присіли б, і не лише присіли б, - зглянувся він багатозначно з рештою, - та шкода, молодице хороша, що вони вже йдуть, - помацав він пістоля, що звисав із пояса. – Ти б… хе-хе-хе… попробувала свіжини: і нашої, і ось кацапської, - сляснувши себе по халяві пугою, показав він на товаришів, що увійшли першими. – Чи так я кажу, Фроле і Сидоре?
- Дорого обойдьотся, відать, свєжаніна, - потяг зі столу Фрол вишитий Оксаною обрусик. – Пашлі атсель, а то єщо лошадей патеряєм, - направився він у двері, бгаючи у руках скатертину.
- Шкода, шкода від такої дородної йти не пригощеними, - сказав той, що стояв у дверях. - Та ми ще, може, навідаємося, як живі будемо. То не втрачай надії, молодичко, - поправив він хвацько шапку. – Бувай здорова!.. А ти що стоїш, облизню, слупом? - злісно кинув він Тодоськові. – Світиш цюцюркою, як той пес, - ткнув він пугою в ноги хлопцеві і сплюнувши, пішов надвір…
Через навстіж розчинені двері пливла знадвору в хату прохолода. Стояла, омертвівши, посеред світлиці Ганна, не маючи сил зрушити з місця, тримаючись долонею
