Згори вниз. Книга страхів - Таня Малярчук

Баба виганяла мух з літньої кухні гіллям ясена, бо вони топилися в слойках кислого молока.

Потім я будувала на подвір'ї цвинтарі для мурашок. Все на цвинтарях було справжнім: і мертвість мурах, і хрести, і навіть лавочки коло могилок. Цвинтар огороджувався парканчиком. Мурах вбивати вдавалося зовсім легко, бо вони дуже маленькі, вистачало тільки притиснути їх нігтем до землі. Часто мурашки оживали і вилізали зі своїх могил. А інші, чужі, живі мурахи прилізали до цвинтарів пом'янути родичів і знайомих.

Багато років по тому мурашина помста мене наздогнала. Великі чорні крилаті мурахи оселились в бабиній хаті під підлогою. Ввечері я вмикала в кімнаті світло, і вся хата кишіла ними. І підлога, і фіранки, і моє ліжко. Так мурахи вигнали мене з бабиної хати.

Єдине, за що я зовсім не відчуваю вини, то це за колорадських жуків, дорослих і личинок. їх я спалювала як середньовічних відьом. Наколювала на тонку гостру. гілочку і підсмалювала. Дорослі жуки дуже добре горіли. Яскраво спалахували і поволі тліли, обвуглюючись. Особливо гарно спалахували з’єднані задами самець і самка.

Баба, за своєю природою зовсім не жорстока, до колорадських жуків так само не виявляла найменшого жалю. Вона збирала їх відрами, заливала водою і щільно прикривала накривкою. Жуки квасились у відрі тижнями.

Вода ставала темно-коричневого кольору і смерділа, як гноївка. Цим розчином баба щедро поливала бадилля і картоплі, бо вважала, що ним можна вбити або принаймні відлякати тих жуків, які ще залишались раювати на плантації.

Дід переживав свою образу на колорадських жуків мовчки і апатично. Жив так, ніби їх не було зовсім. Він пам’ятав і завжди згадував ті часи, коли за пійманого жука давали мотоцикл.

Я ніколи не відривала крил метеликам і птахам.

Одна маленька сорока постраждала, навпаки, через мою надмірну до неї турботу. Вона ще не вміла літати і випала з гнізда. Я взяла її до себе, поселила в ящик з-під картоплі і дуже довго намагалась напоїти коров’ячим молоком. Сорока, зціпивши дзьобик, нічого не хотіла брати до рота. Я накрила ящик дошкою і пішла спати. Довго спала. Можливо, задовго. Сороки прокидаються до схід сонця, казала баба. Вони любили бути першими, хто його побачить. Моя сорока, напевно, також прокинулась рано, чекала-чекала сонця, а сонця не було. Вона дуже злякалась, і змерзла, і голодна, і мами не було. Словом, коли я прокинулась о дванадцятій годині дня, сорока вже була мертва.

Ще був великий чорний кіт Циган, якого я пеленала, як маленьку негритянську дитину і гойдала в кошику на дереві. Кіт тікав в ліс, як тільки я переступала територію бабиного маєтку.

А потім він з’їв отруєного щура і так само здох.

15

В кінці села, біля каплички жив Франьо. Той, якого я знала в дитинстві. Який грав на баяні і купав свою корову у бані.

Похилена хатка з колодкою на дверях. Дрібний зелений парканчик зі штахет тепер став чорним, мені по коліна. Кропива вигуділа аж до стриху.

Колись ця хата була чистою і чепурною. Франьо дбав за своє житло з не властивою і селу, і чоловікові педантичністю.

Біля дверей в нього росла ялинка, яку він кожного Різдва святково прибирав і засвічував.

Зайду, думала я, тільки подивлюсь. Все-таки зараз я живу в хаті, яка також належала Франеві, тільки іншому. Зв’язок очевидний, хоч розтлумачити його важко.

Я заледве відкрила хвіртку на подвір'я. Хвіртка приросла до землі. Сюди дуже довго ніхто не навідувався.

Той ясен, на якому гніздилися лелеки, розрісся на півнеба. Але без лелек.

- Франю, вибач, що я перекинула лелече гніздо, - сказала я.

Тиша і мовчанка.

Раптом я побачила, що одне вікно хати відчинене навстіж.

Як таке могло бути, якщо сюди ніхто не ходить?

Я підійшла до хати і зазирнула через вікно всередину.

Всюди павутина і пилюка. І шість пар дуже знайомих мені блискучих зеленкавих очей.

- Коти?! Ви тут?! Що ви тут робите?

Це були мої коти. Мої милі дикі котики. Вони впізнали мене і радісно заметушились, попіднімали пухнасті хвости і повсідались в рядок на столі.

- Як ви тут опинились?! - я не могла в це повірити. - Лишили мене, а щурі зовсім розперезались!

Коти сиділи і мовчки на мене дивились.

Йдіть звідси! Що вам тут робити?

Коти і не думали. Я взяла з подвір’я камінь і кинула и них. Зайти до хати я не могла, бо на дверях висіла добротна колодка.

Я кинула ще один камінь і знову не попала.

Стара жіночка з сусідньої хати через паркан побачила, що я кидаю у Франеву хату камінням і кинулась на оборону.

- Ану, ти! - крикнула вона. - Що ти робиш?! Нащо їм камінням фуряєш?!

Я мовчала.

- Ану тікай відтика! Що ти там забула? Хуліганка!

- Це моя хата, - сказала я.

- Яка твоя? Таже це Франева хата.

- Я онука його рідного брата.

- Слухай, дівче, тікай відтика, - жіночка перестрибнула через паркан і вже погрозливо насувалась. - Що я, Франя не знала?! Не було в нього ніякої родини. Сам жив як палец.

- Це неправда. В нього був брат!

- Йди, кажу, - жіночка взялася в боки і от-от могла почати бійку, - бо зараз як озьму ломаку!

На крик збіглися інші сусіди. Вони всі стали на бік мого ворога.

- Що за молодіж пішла! - ґелґотали вони між собою.

Я вийшла на дорогу і пішла собі.

Натовп ще довго мене переслідував. Люди кричали:

- Якась сумашедша! Вбила собі в голову, що то її хата, а де то її хата?!

- Якась сумашедша!

- Авантюристка! Я таких вмію видіти.

- Може, якась циганка? Ади, хотіла собі хату до рук прибрати!

- Та ніби не віглядає на циганку. Але аферистка точно! Які люди тепер пішли - самі аферисти! Не можна нікому вірити!

- Таке молоде, а вже таке хитре!

- Я її колись туткі видів.

- Де ти її міг видіти? Чужа! Камінням в хату фуряла! Сумашедша як є!

16

У приміській електричці повно народу. Я не мала де ні сісти, ні стати. Але чим ближче до гір, люди повиходили.

Коли через вікно на горизонті замайоріли гори, мені стало легше. Їхня близькість надихала мене. Я поверталась туди з радістю і великою охотою.

В бабиній хаті, яка невідомо куди зникла, залишились мої одинадцять томів Лесі Українки, але я за ними не шкодувала - головне, щоб бабі було