Згори вниз. Книга страхів - Таня Малярчук

лелек в гнізді не сидів. Я спостерігала, як шина поволі перевертається і падає додолу, як раптом з гнізда випадають два великих білих лелечих яйця і летять до землі самостійно. Коли я побачила ті яйця, то ладна була за ними скочити з ясена навздогін. Все тривало кілька секунд. Мить - і два лелечих яйця з тріском падають на землю і розбиваються на друзки. Яєчний жовток, в’язкий і темний, бризкає в різні боки. Я пам'ятаю дуже добре, як воно виглядало згори, з ясена. Ці дві жовті живі плями. Я дивилась на них і дивилась, аж поки не прийшов Франьо і не зняв мене з ясена. Я боялась знову стати на землю, татуйовану тим малюнком.

5

Три дні я мила і прибирала в бібліотеці. Витирала з книжок пилюку, розкладала їх тематично на полиці стелажів, деякі заклеювала, хоча більшість книжок були майже новими, постарілими лише від часу, а не від багаторазового прочитання.

Книжок зовсім мало. Багато радянських про благородних юних партизанів і хворобливо совісних піонерів і жовтенят, багато дитячих журналів. Але є також дуже старі книжки - ще з початку століття: різноманітні австро-угорські читанки-хрестоматії, які я сама гортала з превеликим інтересом.

В бібліотеці пахло сирістю і книжковим пилом. Спочатку мені паморочилось в голові від цього гострого і навіть зворушливого запаху. Потім звиклося.

У шухляді письмового столу залишилась тоненька купка карток читачів, ще з п'ятдесятих-шістдесятих років.

Я подумала, що ці читачі навряд чи захочуть знову ходити до бібліотеки, вони, напевно, давно повиростали з дитячого віку, стали старими, може, і повмирали або виїхали. Ці картки я заховала на самий низ шухляди.

Натомість познаходила чисті бланки карток, які мали чекати на своїх нових читачів.

Хоча сумнівно, аби вони були.

Колись жителів Дземброні було більше, я не сумнівалась.

Три дні, поки йшло прибирання, я ночувала в бібліотеці. Ввечері повертатись додому я вже не мала сили, тим паче, що йти треба дві години і постійно вгору.

На обід я ходила до Охримко і його дуже доброї жінки - вуйни Марії. Вона мала смішне дівоче прізвище Цінес. Її батьки - не то євреї, не то - німці.

Вуйна Марія готує незвичні, як для цієї місцевості, страви. Яєчні зупи, салати зі шпротами і гранатовими зернятками, вареники на пару, смажені овочі в клярі, замішаному на пиві. У вуйни Марії, єдиної тут, я бачила різні екзотичні приправи включно з фенхелем і майораном. Багато що вона сама вирощує у саморобній теплиці біля хати, наприклад васильок і цикорій.

Вуйна Марія дуже добра. В неї товсте сиве волосся, зібране на потилиці в гульку, і окуляри.

Охримко кличе її не інакше, як «Ціньцю, Цінчику».

- Вуйно Маріє, - сказала я після обіду, - ви так смачно готуєте!

- Не кажи мені вуйна Марія, кажи мені вуйна Ціня.

- Вуйна Ціня. Може, давайте, я запишу вас у бібліотеку? Будете першою і останньою.

- Нашо мені ще читати. Я без того всьо знаю, - і вона гарно і дуже по-доброму усміхнулась.

6

Проходила повз хату вуйни Миці, і мені страшенно закортіло туди заглянути. Подивитись, як там тепер, чи щось змінилось.

Хату залишили відчиненою. Я увійшла досередини, і стало дуже шкода, що мене ніхто не зустрічає.

Ліжка прибрані, на столі чисто, піч накрита великою пласкою дошкою.

Я подумала, що можна було би взяти собі одну каструлю, а потім, якщо хтось за неї згадає, - віддати. Але навряд чи хтось згадає.

На стіні, поруч з образами, висіли портрети вуйни Миці і Варки. Поруч висів ще один портрет, завішений рушником. Ще при житті вуйни Миці він був завішений. Я завжди думала, що то портрет Франя, але спитати у вуйни Миці соромилась.

Тепер я могла би зняти рушник і подивитись на нього.

Я підійшла ближче і вже простягнула руку до рушника, як почула позаду себе:

- Це ти?

Я перелякано озирнулась. Переді мною стояла Варка.

- Варка? Ти тут?

- А де мені ще бути?

- Охримко казав, що тебе забрали в якийсь інтернат…

- Я повернулась. Мені там було не по собі. Чого я маю жити не у своїй хаті?

- Але як ти тут сама собі даєш раду?

- Тобі ж якось це вдається.

- Так, але… я не сліпа.

- Невідомо, хто з нас менше бачить.

Я мовчала.

Варка анітрохи не змінилась. Навіть сорочка на ній була та сама - біла з чорним геометричним візерунком на полах і рукавах.

- Мені дуже шкода за вуйну Мицю, - сказала я.

- Всі люди рано чи пізно вмирають.

- Тобі, напевно, дуже важко без неї.

- Важко, але не дуже. Тільки тепер я стала зовсім вільною.

Ми сіли на ліжко, і воно рипнуло. Здійнялась пилюка.

- Може, живи в мене? - запропонувала я. - Ти не каліка і можеш жити сама, але разом нам було би веселіше.

- Не знаю, чи так буде добре.

- Буде добре!

- Ти приїхала в гори для того, щоб побути сама, а я тобі буду заважати.

- Я не приїхала сюди, щоб бути сама!

- А чого інакше сюди приїжджають?

- Та просто. Я не знаю, чого приїхала. Думала, тут буде ліпше, і так сталося.

- Як ти перезимувала? - перевела розмову Варка.

- Добре.

- Не тяжко було?

- Ні. Я майже всю зиму проспала. Дикі коти зимували зі мною, з ними було тепліше. А тепер вони десь позникали. Напевно, їх потягло назад до лісу.

- Ти зараз працюєш в бібліотеці, я чула?

- Вуйко Іван запропонував, і я погодилась.

Я встала і знову підійшла до завішеного рушником портрета.

- Варко, а це портрет Франя, правда?

- Правда.

- А чого він завішений?

- Мама не хотіла, щоб ти його бачила.

- А тепер? Можна мені тепер подивитись на нього?

- Краще не треба.

Варка замовкла і чекала, що буде далі.

- Варка, - сказала я. - Франеві фотографії у тебе, правда?

- Чого ти так думаєш?

- Я знаю, що це ти їх забрала, коли Франьо помер.

- Франьо не помер. Його вбила мама. Кинула в борщ щурячої отрути.

- Нащо вона це зробила?

Раптом хатні двері відчинились, і досередини заскочив захеканий Гайдук - старий дід, сусід вуйни Миці. Він тримав в руках націлену на мене рушницю.

- А, це ти тут! - сказав він мені. - А я думав, якісь злодії прийшли хату грабувати. Туристи, може, які.

- Це я.

- Що, прийшла сі подивити? - Гайдук опустив рушницю. - Тут всьо так сі лишило, як колись. Ніхто ніц не рунтав. Хто знає,