Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

— До речі, коли приходиш кудись у гості, треба казати: «Добридень!»

— Добридень.

— Будеш спати у вітальні. На дивані.

— Там теж погана енергія.

— Краща за інтернатівську.

— Гірша.

— Навіть так? Тоді йди до спальні. Он туди. А я на диван.

— Оце тут спальня? — Індиго побачила розкиданий сексодром, презервативи на підлозі й хитро глянула на Валерія Петровича. — Тут краще, але…

— Але ти перебірлива дівчинка, я тобі скажу. Їсти хочеш?

— Дядько Слава мене нагодував. У ресторані.

— О, то ви ще в ресторані посидіти встигли… Ок. Тоді бери у шафі постіль і влаштовуйся. Захочеш чаю — скажеш.

Мітелик повернувся на кухню. Він увімкнув телевізор. Ішли пусті новини, кирпата дикторка розповідала про якесь масове отруєння у райцентрі Полтавської області. У пластмасовому чайнику вода вже встигла охолонути. Термометр показував потрібні вісімдесят три за Цельсієм. У порцеляновий чайник Мітелик поклав листя «Зеленої богині», залив їх водою. Кухнею поповзли мацачки східних ароматів.

— Який гарний чайничок! — телепатка стояла на порозі кухні, одягнена в куций атласний халатик Анжели. Халатик їй пасував.

— Антикваріат. Йому вже понад сто років.

— Там, у портфелі, ваш ноутбук.

— Так. І що?

— У вас там надто простий пароль доступу.

— …?

— Я можу бачити електронні паролі.

— Перевіримо. Так який в мене пароль?

Індиго назвала правильну комбінацію з п'яти чисел. «Хто б сумнівався, хто б сумнівався», — майже приречено повторював Мітелик подумки. Він наповнив «Зеленою богинею» дві чашки. Червону для себе і синю — для Індиго. «Зрештою, синій — це її колір».

— А що ти ще можеш бачити?

— Різне.

— Наприклад.

— Можу знаходити загублені речі.

— Це надзвичайно корисне вміння, дівчинко. О, до речі, я місяць тому кудись запхав флешку з важливою інформацією. Всю хату перерив — дарма. Знайти зможеш?

— Зможу. Але ви уявіть її зараз, ту флешку. Ну, як вона виглядає.

Мітелик напружив уяву. Флешка на два гіга, сіра, у титановому корпусі. До флешки причеплено шкіряну петельку. На ній витіснено логотип «Borant».

Індиго заплющила очі. Мітелик використав цю мить, щоби зазирнути за низький виріз Анжелиного халатика. Там усе було комільфо. Світла бронза шкіри, розвинені молочні залози.

— Ваша флешка лежить у кишені сірого піджака. У гардеробі, — уточнила Індиго і відкрила очі.

— У якій кишені?

— У нагрудній.

Мітелик рушив до спальні й перевірив нагрудні кишені усіх своїх трьох сірих костюмів. В одній з них виявилася додаткова кишенька-хованка. Флешка майже сховалася у твідовій ничці, лише шкіряний хвостик стирчав назовні.

— Дякую, — сказав Валерій Петрович, вертаючись до кухні. — Свій чай ти вже відпрацювала.

— Який ви щедрий, пане.

— Ок. З мене ще тістечко. І ще одне велике смачнюще тістечко, цілий торт, якщо поясниш мені, чому тобі не сподобалася Діана.

— Хто це?

— Та дівчина, яка була тут до тебе.

— Шльондра?

— Мала ти ще таке на людей казати.

— Але ж вона шльондра, — Індиго подивилася в очі Мітеликові своїми теплими розумними очима.

Йому здалося, ніби щось легенько штовхнуло його в перенісся.

— Що ти в ній відчула поганого?

— Відчула? Я не відчуваю, я бачу. Її думки ніби щось затуляє.

— А таке можливо?

— Вам важко буде зрозуміти.

— Я спробую.

— Ну, розумієте, іноді я не можу бачити думок інших людей, дядько Слава каже, що є три види людей, які зовсім не піддаються баченню. Перша — зомбі. Друга — спеціально треновані люди. А третя — то великі святі архати, які таємно живуть між простих людей і допомагають їм. А ще є такі люди, мозок яких ніби закритий. Не зовсім закритий, але ніби його затуляє якась хмара чи муть. Дещо іноді можна побачити, але важко… Такі люди небезпечні. Моя бабуня казала, що такі люди несуть на собі печатку за все. Та ваша шльондра теж несе на собі печатку за все.

— Має печатку?

— Ні, вона не має, вона лише несе.

— Ти мене зовсім заплутала, — визнав старший консультант. — Яка різниця між «має» і «несе»?

— Якщо ви начальник, то ви МАЄТЕ печатку, а якщо ви шматок паперу, то ви на собі НЕСЕТЕ печатку.

— Ага. Нарешті второпав. А може, вона велика свята?

Індиго презирливо пирхнула. Валерій Петрович вже збирався поцікавитися, чому ця печатка називається «за все», але задзвонила його «цивільна» мобіла.

Дзвонив Почеконіус. Він нагадав, що шеф чекає аналітичні розробки щодо будівельної фірми. Потім спитав у Мітелика:

— Ти все ще переймаєшся егрегорами і пайдевмами?

— Я ж тобі казав. Мене дещо зацікавило.

— Зрозумів. Я тут згадав про одного цівільного ентузіаста. Тобто тепер вже цивільного. Він живе у Києві. Можеш звернутися до нього за консультацією.

— Як звати?

— Кондратенком його звати, Олександром Васильовичем. Але зважай на рівень адекватності, старому вже за сімдесят.

— Він досліджував методи програмування егрегорів?

— Дідо колись працював над суміжною темою для контори. Ще радянської. Був тоді під страшними шифрами. Але тепер на пенсії і любить потриндіти про тотальне зомбування.

— Не боїться?

— Його тема давно закрита. А теперішніх есесів[10] цікавлять лише хлібні горбухи[11].

— Але ОДР