Віднайдений час - Марсель Пруст

звільненнях, наданих фронтовикам. По-перше, кажеш собі: «Вони не захочуть вертатися на передову, стануть дезертирами». Справді-бо, вони не тільки прибували з місцевостей, у реальність яких годі повірити, бо ми чули про них хіба з газет і не могли собі уявити, щоб якийсь учасник тих титанічних боїв повернувся тільки з контузією плеча; узбережжя, до яких вони верталися, були узбережжями смерти, вони з’являлися між нами незбагненні для нас, переповнюючи нас ніжністю, тривогою і відчуттям таємниці, наче ми викликали душі померлих: мерці на мить поставали перед нами, і ми ні про що не зважувались їх запитати; та й що вони, зрештою, могли відповісти? Хіба одне: «Вам цього не уявити»? Бо ж можна тільки дивуватися: єдиним вислідом зіткнення з таємницею для отих обпалених вогнем відпускників, живих чи мертвих, загіпнотизованих чи викликаних закляттями медіума, стало ще дужче поглиблення, якщо тільки таке можливе, відчуття марности всяких слів. Ось у якому стані я вітав Робера, чиє чоло прикрашав тепер шрам, величавіший і загадковіший для мене, аніж залишений на землі слід стопи великолюда. Я не зважувався на жодне запитання, а він говорив мені лише найпростіші слова. До того ж слова його не дуже різнилися від тих, які він мовив би й перед війною, так ніби люди, всупереч їй, і далі зоставалися такими, як були; тон розмов був той самий, змінилася хіба що тема, але як!

Оскільки я зрозумів, він знайшов у війську підпору, завдяки якій поступово забув, що Морель учинив з ним так само підло, як і з його дядьком. Проте він зберіг до нього приязнь, душа його й досі палко жадала зустрічі з ним, але він відкладав її день у день. Я визнав за краще з делікатности до Жільбер-ти не нагадувати Роберові, що він може застати Мореля у пані Вердюрен.

Я знічено сповістив Робера про те, як мало відчувається війна у Парижі. Він відповів, що навіть як на Париж тут часом кояться «досить-таки нечувані речі». Робер натякав на рейд цепелінів напередодні і спитав, чи добре мені було все видно, таким тоном, яким давніше мовив про якусь добірну виставу. На фронті ще можна зрозуміти своєрідне кокетство слів на зразок: «Диво, та й годі, яка рожевість! А ця бліда зелень!» — сказаних у мить смертельної небезпеки, але за Сен-Лу цього не водилося, тим паче в Парижі, коли йшлося всьо-го-но про незначний наліт, який, проте, з нашого балкона, у нічній тиші, виглядав як достеменне, хай і несповідане свято, із прицільним і захисним вогнем ракет, із перезвою сурем, що вже грали аж ніяк не для параду тощо. Я зауважив, які гарні літаки, коли злинають у небо. «А як ідуть у піке, то, мабуть, іще ефектніші, — підхопив він. — Згоден, момент, коли вони злинають угору, групуються у сузір я, напрочуд гарний; літаки тут скоряються законам не менш точним, ніж ті, що керують сузір’ями, бо те, що здається тобі виставою, є збіговиськом окремих ескадриль; вони дістають накази, змикаються, заходячи на ціль. Але найефектніша та мить, коли після остаточного уподібнення до зірок вони відриваються від них, щоб атакувати цілі або вернутися після сирени відбою, мить, коли починається апокаліпсис, коли навіть зорі зриваються з місця. А ці сирени — таж вони трохи чи не ваґнерівські й, цілком, зрештою, природні для віншування прибулих німців, власне, майже національний гімн, із кронпринцом та принцесами в цісарській ложі, Wacht am Rhein; як тут не загадаєшся, хто воно оце шугає в небо — авіатори чи, може, все-таки валькірії? — Його, здавалося, тішило таке ототожнення авіаторів із валькіріями, хоча він тлумачив це чисто музичними смаками:— До лиха, це ж бо музика сирен із «Лету Валькірії»! Далебі, треба було прийти німцям, аби в Парижі ми могли слухати Ваґнера».

А втім, із певного погляду таке порівняння було слушне. З нашого балкона місто видавалося суцільним рухливим згустком, безформним і чорним, з раптовим переходом від хлані та ночі до світла та неба, куди один по одному злинали на несамовитий поклик сирен авіатори, тимчасом як прожектори оберталися повільніше, але й підступніше та загрозливіше, бо їхні зіниці, здавалося, ловили щось незриме і, може, вже близьке, кружеляли невтомно, винюхуючи ворога, оточуючи його своїми променями, аж поки літаки, мов зграя на поклик «кусі», кидалися на нього, щоб знищити. І, ланка за ланкою, кожен пілот злинав догори з міста, перенесеного тепер на небо, подібний до валькірії. А проте закутки землі під самими будинками яскріли світлом, і я сказав Роберові, що якби він напередодні був удома, то міг би, спостерігаючи небесний апокаліпсис, побачити на землі (як на «Погребі графа Орґаса» Ель Ґреко, де ці два плани рівнобіжні) водевіль, розіграний героями в нічних сорочках, — усі вони завдяки своїм славним іменам заслуговували на честь бути спровадженими до якогось послідовника Феррарі, чиї нотатки у світській хроніці так веселили нас обох, що ми, собі на втіху, для забави компонували щось таке й самі. І ще того самого дня ми зладили нотатку в такому дусі, начеб і не було війни, хоча тема її була «воєнна» далі нікуди — страх перед цепелінами: «Серед них ми побачили: дукиню Ґермантську, вельми чарівну в нічній своїй сорочці, дука Ґермантського, препишного в рожевій піжамі та в купальному халаті і т. ін. і т. ін.»

«Можу перехреститися, — вирік Сен-Лу, — що в кожному великому готелі бігали по холу американські жидівки в негліже, тулячи до прив’ялих грудей перлові кольє, що з їхньою допомогою вони сподівалися пошлюбити якогось піду-палого дука. Готель «Ріц» скидався цього вечора на контору обміну валют».

Одначе слід сказати, що хоча війна не сприяла духовному зростанню Сен-Лу, розум його, зазнавши еволюції, зумовленої почасти спадковістю, здобувся на політ, досі в нього не бачений. Яка відстань між юним білявцем, улюбленцем ши-ковних чи з претензією на шик жінок, і балакуном, доктринером, схильним до каламбурів! Ув іншому поколінні, на іншому стеблі, ніби актор, який узяв на себе ролю, зіграну колись Бресаном чи Делоне, він став мовби спадкоємцем — рожевим, ясноволосим і золотавим (тоді як той був наполовину чорний, аж смоляний, а наполовину білий як сметана) — барона де Шарлюса. То дарма, що він не міг порозумітися з вуйком на тему війни, приставши до тієї частини аристократії, яка ставила Францію над усе, тимчасом як барон де Шарлюс був, власне, поразником, оскільки міг показати тому, хто не бачив «творця своєї ролі», яким недосяжним можна бути