Віднайдений час - Марсель Пруст
Звичайно, «лихоліття» не допомогло Сен-Лу перерости самого себе. Так само, як недалекі й банальні герої на відпочинку писали про війну не на рівні подій, які самі з себе ніщо, а на рівні банальної естетики і, дотримуючись іще й досі її правил, говорили, як говорили б десять років тому, про «криваву зорю», про «трепетний політ звитяги» тощо, Сен-Лу, розумник і естет, залишився розумником і естетом, зі смаком описуючи бівак на краю багнистого лісу, ніби йшлося про качине полювання. Аби передати мені контраст світла й тіні, такий «чарівний на світанку», він згадував про улюблені нами обома мальовидла і сміливо посилався на якусь сторінку Ромена Роллана чи навіть Ніцше з відомою незалежністю фронтовиків, які не боялися вимовляти німецькі імена, як полохливі тиловики, ба більше, з певною грайливістю цитуючи ворога, як це було, скажімо, з полковником дю Паті де Кламом, коли, виступаючи свідком на процесі Золя, він продекламував у присутності П’єра Кіяра, затятого поета-дрейфусара, якого, зрештою, не знав, вірш із його символістської драми «Безрука дівчина». Пишучи про якусь мелодію Шумана, Сен-Лу подавав лише її німецький титул і навпростець казав, що на світанні, почувши перший щебет, сп’янів, ніби йому співав птах із «чудородного «Зіґфріда», якого він дуже сподівається почути по війні.
Вернувшись до Парижа вдруге, я наступного ж дня по приїзді отримав ще одного листа від Жільберти — про перший, наведений тут, чи принаймні про його зміст вона чи не забула, бо свою втечу з Парижа, наприкінці 1914-го, подавала інакше. «Ви, може, не знаєте, любий друже, — писала вона, — що ось уже майже два роки як я у Тансонвілі. Я прибула сюди разом із німцями: всі намагалися утримати мене від виїзду. Мене трактували як навіжену. «Як, — чула я застереження — ви у безпеці в Парижі й вибираєтеся до окупованої зони саме тоді, коли всяк намагається звідти втекти». Я не сліпа і визнаю всю слушність цих аргументів. Та що вдієш, у мене є одна гарна риса, я не з полохливих, або, якщо хочете, людина вірна, і коли я дізналася, що мій любий Тансонвіль загрожений, мені не хотілося, щоб його боронив єдиний наш старий радця. Я зрозуміла, що моє місце там. І, зрештою, завдяки цій постанові спромоглася врятувати не лише замок— коли інші сусідні обійстя і замки, покинуті ошалілими власниками, зазнали майже всі цілковитої руїни, — ай цінну колекцію, з якою так носився любий татусь».
Словом, Жільберта тепер свято вірила, що подалася до Тан-сонвіля, не тікаючи від німців до безпечної криївки, як писала мені 1914 року, а, навпаки, аби спіткати їх і боронити від них свій замок. Зрештою німці не стали постоєм у Тансонвілі; але, мусивши терпіти в себе постійну крутанину військових, куди гіршу, ніж та, яка витискала сльози у Франсуази на ком-брейській вулиці, Жільберта жила, як твердила сама (цього разу щиро), достоту фронтовим життям. Отож газети підносили до небес її поводження і вже домагалися для неї ордена. Кінець листа містив святу правду. «Ви не уявляєте, любий друже, що таке війна і якого значення тут набуває кожна дорога, міст, висота. Скільки разів я думала про вас, про те, як гарно ми гуляли разом по цих околицях, сьогодні спустошених, бо за цю дорогу або схил пагорба, який ви так любили і куди ми так часто ходили у парі, точаться затяті бої! Либонь, ви, як і я, не уявляли, що похмурий Русенвіль і нудний Мезеґліз, звідки нам приносили листи і куди посилали по лікаря, коли вам нездужалося, колись уславляться. Так ось, любий друже, вони стали славні, як Австерліц чи Вальмі. Битва за Мезеґліз тривала понад вісім місяців, німці втратили в ній понад шістсот тисяч солдатів, вони знищили Мезетліз, але не взяли. Стежка, яку ви так любили і яку прозвали глодовою, де, як ви твердите, ви закохались у мене в дитинстві, хоча, повірте, і я кохала вас, — важко навіть сказати, якого значення вона набула. Величезний пшенишний лан, біля якого вона уривалася, це та сама славетна висота 307, на яку ви, мабуть, часто натрапляли у комюніке. Французи висадили місток через Вівону, який, за вашими словами, не нагадував вам дитячих споминів, як вам того хотілося, а німці навели кілька переправ; півтора року половина Комбре була в їхніх руках, а половина у наших».
Другого дня після одержання цього листа, тобто за два дні до того, як я, чимчикуючи в темряві, дослухався до відлуння власних кроків і водночас переживав усі ці спогади, Сен-Лу прибув ненадовго із фронту і вже дорогою назад заскочив до мене на секунду-дві, але саме вже передвістя його візити встигло збурити всю мою істоту. Франсуаза порвалася була до нього з надією, що він допоможе виклопотати білий білет несміливому різничукові, якому через рік мали заголити лоба. Але сама зрозуміла безглуздя цього прохання, бо вже давно полохливий скоторізун змінив ятку. Тобто нашу ятку, а її власник чи то тим, що боявся втратити клієнтів, чи то з простої правдомовности, заявив, що не знає, де нині цей хлопчина, тим паче, що він звичайний найманець, а різник із нього ніякий. Франсуаза кинулася на пошуки. Але Париж великий, яток тут безліч, і, відбігавши ноги, вона так і не здолала віднайти свого боюна-кровопія.
Коли Сен-Лу ввійшов до мого покою, я несміливо підступив до нього, відчуваючи щось неймовірне, кожен відпускник справляв тоді враження вихідця з того світу або вже не житця, який, забачивши вас, проте, ще встає, сам одягається і навіть прогулюється. Здавалося (а надто спершу, бо для тих, хто не мешкав, як я, далеко від Парижа, це стало вже звичним, а звичка відтинає у предметів, бачених не раз, корінь глибокого враження і думки, яка надає їм справжнього сенсу), здавалося, є щось жорстоке у тих
