Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко

Менша сестра не схотіла на поле їхати, а мені довелося їхати з самими великими. Поки батько й брати косили, а сестри гребли недалечко, я то сидів біля воза, що стояв на траві саме під густим буйним зрубом[95], то до їх бігав. А як після обід уже вони далеко відійшли в поле, то мене покинуто берегти воза. Я зостався сам. Якби я взяв книжку, то, може б, оце читав, – у мене така цікава книжка була– казки всякі, – але я її забув, то тепер заходився вирізувати з куща тоненькі хвойдини[96] – хотів возика плести. Довго я мудрував, поки таки сплів його так-сяк і вже хотів був іще щось вимудрувати, як зненацька почув шелест попід кущами. Я глянув і вздрів Ксеню. Вона йшла, не помічаючи мене і не сподіваючись, мабуть, мене тут зустріти. Скоро й вона мене побачила й зупинилася. Я зрадів і зараз же гукнув:

– Ти тут? Як це ти сюда зайшла?

– Тато косять, а я їм обідати приносила, – відмовила вона, не сходячи з місця.

– Та чого ти стоїш? Іди ближче сюди та будемо гратися.

Вона несміливо підійшла і сіла біля мене.

– Ось ба, якого я воза сплів, – утнеш[97] такого? – похваливсь я, показуючи воза.

– Ні, я ніколи не плела возів…

– А що ж ти робила? Ти граєшся як?

– Граюся… ні, не граюся…

– Як то?

– Мати не дають гратися – кажуть, що робити треба.

– А що ж ти робиш?

– Та дитину доглядаю, хату мету… корову пасу… все…

– А гратися ж тобі не хочеться?

– О, ні, хочеться, так хочеться! – скрикнула вона, і оченята в неї аж заблищали; але зараз же засоромилася й стихла.

– Ну, добре, так ми будемо з тобою гратися.

Потроху Ксеня насмілилася, і ми почали гратися як треба. Ми ловили один одного, ховалися по кущах. Одного разу я не міг її довго знайти, коли чую, кричить вона, нарешті, з-під куща:

– Ось глянь, Василю, що я знайшла!

Вона знайшла коника. Увесь зелений, ноги як дрюччя[98].

– Давай, Ксеню, сюди – я подивлюся.

Тільки хотіла дати, а коник – плиг! – утік у траву.

– О, нащо ти його пустила? – кажу.

А вона сміється:

– Я не пускала, він сам утік.

Ми почали його шукати – нема. Дивимося, а в землі дірочка.

– Це тут цвіркун живе, – догадався я та й почав штрикати паличкою в нірку. І справді – цвіркун: сердиться, за паличку хапає, трохи не витягнеш, аж головку видко.

– Пане Свіргунський! Ідіть, я буду орати, а ви будете поганяти!

Ксеня сміється:

– Багато ви наорете!..

IV

– Василю, ходімо в ліс по ягоди!

– Ходімо!

Пішли, почали ягід шукати. Я скільки нарву, стільки поїм. Як наївся, питаюся в Ксені:

– А ти наїлася?

А вона сміється з мене:

– Та я не їла, а ось квіточку нарвала.

І показує мені пучечок ягід:

– А вже час додому вертатися, – каже Ксеня.

– Чого там?

– Та мати будуть лаяти…

– От там, лаяти! Ходім далі!

І ми пішли ще далі в ліс. Бігали, гралися, забавка наздоганяла забавку, і хоч нам здавалося, що ми трохи походили, але ми й незчулися, як почало вечоріти. Тоді тільки побачили, що вже блукаємо в незнайомому місці.

– Василю, що ж ми будемо робити? – спиталася Ксеня.

– Треба стежки шукати, – відповів я, – а то скоро смеркне.

– Скоро? А тут є… вовки?.. – промовила Ксеня, і великі її очі розкривалися від остраху ще дуже, а біле обличчя зробилося ще білішим.

– Ну, вовки там!.. – одказав я, бадьорячись, хоч і сам щось не дуже спокійно мався. – Побіжімо краще назад! Ну!

Ми побігли кущами. Віти били нас по обличчях, шкрябали, босі ноги підколювалися. Незабаром Ксеня почала зоставатися позаду.

– Василю, не кидай мене… Я боюся…

Я зупинився.

– Дай руку, побіжимо вкупі.

Але бігти серед густо порослих кущів, за руки побравшися, було зовсім погано. Ми ще трохи пробігли, поки обоє, спіткнувшись на коріння, попадали додолу.

Повставали, дивимося навкруги – нема стежки. Ми забилися таки здорово; але ніхто з нас не заплакав: з ляку байдуже було про біль. Ми пішли помалу, шукаючи дороги. Дивимося, вже перейшли зруб і аж до старого лісу дійшли. Зовсім смеркло, а місяця ще не було, і ліс стояв такий чорний, страшний. Ми зрозуміли, що не туди йшли.

– Василю, що ж тепер робити?

– Будемо тут ночувати…

– У лісі?! А вовки?..

– Ну, там… – Я хотів сказати: «то дурниця», але не зміг. Обом нам схотілося плакати. Усякі думки снували в голові. А що, як справді вовки нападуть?.. Розірвуть!

Ксеня притулилася до мене і вже плакала. Мені схотілося її розважити, але я не міг і слова вимовити.

Так проминуло кілька хвилин.

V

Коло того місця, де ми стояли, був великий дубок. Я догадався, що робити.

– Ксеню, зліземо на цього дуба – тут не так страшно ночувати.

– Та я не злізу – високий.

– Дарма, я тебе підсадю. Лізь спершу ти!

І я, скільки було в мене хлоп’ячої сили, став підсаджувати її на дубок. На наше щастя, перша гілка була не високо, і Ксеня вхопилася за неї. За нею поліз і я, та тільки виліз на гілку, щось як крикне жалібно та голосно, аж по всьому лісі розітнулося. Я ввесь похолов. Дивлюся, вилетіла з лісу велика сова. Щось тріпалось, пищало у неї в кігтях. Вона кілька разів нечутно махнула своїми м’якими крилами і сховалася в темряві. Увесь трясучися з переляку, я поліз вище і сів на гілці біля Ксені. Чую, вона шепоче мені:

– Василю, що то таке?

– Нічого, то сова піймала пташку.

– Страшно, Василю!..

Сидимо, мовчимо. Нічого не чуть. Я не знаю, чи довго ми там сиділи, тільки бачимо – на небі, над зрубом, щось зайнялося.

– Що воно? – шепоче Ксеня.

– Не знаю: може, горить де, – так проміння на небі від пожежі.

Ще трошки посиділи – палає все дужче та дужче. Ось уже видко, як щось округле витикається з-за кущового верховіття.

Більше, більше…

– Та це ж місяць! – зрадівши, кажу я Ксені. – Тепер добре буде.

– А що хіба?

– Та видніше, а то бач, як темно.

Місяць потроху виплив, увесь червоний, вогняний. Далі почав більшати, підбивсь угору. Зробилося зовсім видко: листя на кущах заблищало, як срібне; пробиваючись крізь густе верховіття, простяглися додолу і по землі ясні смуги м’якого світу. Веселіше немов