Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
Менша сестра не схотіла на поле їхати, а мені довелося їхати з самими великими. Поки батько й брати косили, а сестри гребли недалечко, я то сидів біля воза, що стояв на траві саме під густим буйним зрубом[95], то до їх бігав. А як після обід уже вони далеко відійшли в поле, то мене покинуто берегти воза. Я зостався сам. Якби я взяв книжку, то, може б, оце читав, – у мене така цікава книжка була– казки всякі, – але я її забув, то тепер заходився вирізувати з куща тоненькі хвойдини[96] – хотів возика плести. Довго я мудрував, поки таки сплів його так-сяк і вже хотів був іще щось вимудрувати, як зненацька почув шелест попід кущами. Я глянув і вздрів Ксеню. Вона йшла, не помічаючи мене і не сподіваючись, мабуть, мене тут зустріти. Скоро й вона мене побачила й зупинилася. Я зрадів і зараз же гукнув:
– Ти тут? Як це ти сюда зайшла?
– Тато косять, а я їм обідати приносила, – відмовила вона, не сходячи з місця.
– Та чого ти стоїш? Іди ближче сюди та будемо гратися.
Вона несміливо підійшла і сіла біля мене.
– Ось ба, якого я воза сплів, – утнеш[97] такого? – похваливсь я, показуючи воза.
– Ні, я ніколи не плела возів…
– А що ж ти робила? Ти граєшся як?
– Граюся… ні, не граюся…
– Як то?
– Мати не дають гратися – кажуть, що робити треба.
– А що ж ти робиш?
– Та дитину доглядаю, хату мету… корову пасу… все…
– А гратися ж тобі не хочеться?
– О, ні, хочеться, так хочеться! – скрикнула вона, і оченята в неї аж заблищали; але зараз же засоромилася й стихла.
– Ну, добре, так ми будемо з тобою гратися.
Потроху Ксеня насмілилася, і ми почали гратися як треба. Ми ловили один одного, ховалися по кущах. Одного разу я не міг її довго знайти, коли чую, кричить вона, нарешті, з-під куща:
– Ось глянь, Василю, що я знайшла!
Вона знайшла коника. Увесь зелений, ноги як дрюччя[98].
– Давай, Ксеню, сюди – я подивлюся.
Тільки хотіла дати, а коник – плиг! – утік у траву.
– О, нащо ти його пустила? – кажу.
А вона сміється:
– Я не пускала, він сам утік.
Ми почали його шукати – нема. Дивимося, а в землі дірочка.
– Це тут цвіркун живе, – догадався я та й почав штрикати паличкою в нірку. І справді – цвіркун: сердиться, за паличку хапає, трохи не витягнеш, аж головку видко.
– Пане Свіргунський! Ідіть, я буду орати, а ви будете поганяти!
Ксеня сміється:
– Багато ви наорете!..
IV
– Василю, ходімо в ліс по ягоди!
– Ходімо!
Пішли, почали ягід шукати. Я скільки нарву, стільки поїм. Як наївся, питаюся в Ксені:
– А ти наїлася?
А вона сміється з мене:
– Та я не їла, а ось квіточку нарвала.
І показує мені пучечок ягід:
– А вже час додому вертатися, – каже Ксеня.
– Чого там?
– Та мати будуть лаяти…
– От там, лаяти! Ходім далі!
І ми пішли ще далі в ліс. Бігали, гралися, забавка наздоганяла забавку, і хоч нам здавалося, що ми трохи походили, але ми й незчулися, як почало вечоріти. Тоді тільки побачили, що вже блукаємо в незнайомому місці.
– Василю, що ж ми будемо робити? – спиталася Ксеня.
– Треба стежки шукати, – відповів я, – а то скоро смеркне.
– Скоро? А тут є… вовки?.. – промовила Ксеня, і великі її очі розкривалися від остраху ще дуже, а біле обличчя зробилося ще білішим.
– Ну, вовки там!.. – одказав я, бадьорячись, хоч і сам щось не дуже спокійно мався. – Побіжімо краще назад! Ну!
Ми побігли кущами. Віти били нас по обличчях, шкрябали, босі ноги підколювалися. Незабаром Ксеня почала зоставатися позаду.
– Василю, не кидай мене… Я боюся…
Я зупинився.
– Дай руку, побіжимо вкупі.
Але бігти серед густо порослих кущів, за руки побравшися, було зовсім погано. Ми ще трохи пробігли, поки обоє, спіткнувшись на коріння, попадали додолу.
Повставали, дивимося навкруги – нема стежки. Ми забилися таки здорово; але ніхто з нас не заплакав: з ляку байдуже було про біль. Ми пішли помалу, шукаючи дороги. Дивимося, вже перейшли зруб і аж до старого лісу дійшли. Зовсім смеркло, а місяця ще не було, і ліс стояв такий чорний, страшний. Ми зрозуміли, що не туди йшли.
– Василю, що ж тепер робити?
– Будемо тут ночувати…
– У лісі?! А вовки?..
– Ну, там… – Я хотів сказати: «то дурниця», але не зміг. Обом нам схотілося плакати. Усякі думки снували в голові. А що, як справді вовки нападуть?.. Розірвуть!
Ксеня притулилася до мене і вже плакала. Мені схотілося її розважити, але я не міг і слова вимовити.
Так проминуло кілька хвилин.
V
Коло того місця, де ми стояли, був великий дубок. Я догадався, що робити.
– Ксеню, зліземо на цього дуба – тут не так страшно ночувати.
– Та я не злізу – високий.
– Дарма, я тебе підсадю. Лізь спершу ти!
І я, скільки було в мене хлоп’ячої сили, став підсаджувати її на дубок. На наше щастя, перша гілка була не високо, і Ксеня вхопилася за неї. За нею поліз і я, та тільки виліз на гілку, щось як крикне жалібно та голосно, аж по всьому лісі розітнулося. Я ввесь похолов. Дивлюся, вилетіла з лісу велика сова. Щось тріпалось, пищало у неї в кігтях. Вона кілька разів нечутно махнула своїми м’якими крилами і сховалася в темряві. Увесь трясучися з переляку, я поліз вище і сів на гілці біля Ксені. Чую, вона шепоче мені:
– Василю, що то таке?
– Нічого, то сова піймала пташку.
– Страшно, Василю!..
Сидимо, мовчимо. Нічого не чуть. Я не знаю, чи довго ми там сиділи, тільки бачимо – на небі, над зрубом, щось зайнялося.
– Що воно? – шепоче Ксеня.
– Не знаю: може, горить де, – так проміння на небі від пожежі.
Ще трошки посиділи – палає все дужче та дужче. Ось уже видко, як щось округле витикається з-за кущового верховіття.
Більше, більше…
– Та це ж місяць! – зрадівши, кажу я Ксені. – Тепер добре буде.
– А що хіба?
– Та видніше, а то бач, як темно.
Місяць потроху виплив, увесь червоний, вогняний. Далі почав більшати, підбивсь угору. Зробилося зовсім видко: листя на кущах заблищало, як срібне; пробиваючись крізь густе верховіття, простяглися додолу і по землі ясні смуги м’якого світу. Веселіше немов
