Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко

– А що я тобі скажу? – почала вона тихо. – Адже ти сам знаєш… Я казала – не роби… Коли ж не сила моя… я любила тебе, а ти злодієм зробивсь.

– Нехай і так, – говорить Петро, – але ж ти знаєш, я не тим це зробив, що… ти знаєш, що не можна було цього не зробити…

– Я знаю, – тихо відмовила Горпина. – Усе те я знаю… Але що ж я з собою зроблю, коли я не можу, коли мені несила до того звикнути. Краще б я з голоду вмерла, ніж це сталося!

Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски.

– Яке тепер життя буде?.. Не життя, а мука… Чи ждала ж я того, чи сподівалася!

І вона тяжко заридала, припавши до колиски і б’ючись головою об її бильця[72]. Злякана дитина прокинулась і собі заплакала. А Горпина мов не чула її. Довго вона ховала свою муку, і ось тепер та мука сльозами вибухнула. Тільки ж не пособили ті сльози, не винесли лиха з душі.

V

Ще більший сум обняв Петра. За останній тиждень він перемучився так, що й пізнати його не можна було. Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у його промайнуло в голові: признатися? В острог[73] замкнуть… Там з злодіями, з розбійниками… А хіба він сам не злодій.? Ну й нехай у пута закують, поведуть… А син? А Горпина? Що тоді з сином буде?

«Що! А тепер хіба краще? Тепер мені жінка – не жінка, наче й дитина – не моя дитина… Гірше не буде, та хоч Горпині може полегшає, як мене не бачитиме».

І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому все розказати, крикнути: «Це я!..»

І в його обертом ішла голова. Він ходив зовсім як несамовитий, і його позападалі очі іноді так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.

І ось настав час, наважився він. Це було в неділю. Строк[74] у пана він уже вибув і жив дома. Він устав рано і мовчки почав справлятися біля хазяйства.

«Хіба все сказати їй? – думав він. – Ні, якось страшно. Нехай довідається сама, як уже зроблено буде».

І він вештався[75] на дворі, не ввіходив у хату, бо йому тяжко було бачити жінку. Так-сяк перебувся до обід. По обіді одягсь, глянув на Горпину і знову подумав: «Сказати?..» Вона мовчки поралась біля печі і не дивилась на його. Він одвернувсь, перехрестивсь і пішов з хати.

Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: їй тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, і тим-то ще тяжче їй на серці було тоді, як вона пригадувала, що її чоловік – злодій.

Петро тихо йшов до волості[76]. Його перестрівали люди, а він і не бачив їх, – так опанували його думки. А проте він був якось надзвичайно спокійний. Саме так, як тоді, коли він ішов красти, саме так і тепер якийсь дивний спокій обняв його.

Але ж як побачив коло волості громаду, серце заколотилося йому в грудях.

Як він скаже перед громадою? Хіба підождати, поки розійдуться, та сказати самому старості?

Тим часом він наближався до громади. Він і сам не пам’ятав, як протовпився проміж людей аж до рундука[77]. На рундуці стояв писар, щось читав. Петро став ждати. Писарів голос відбивавсь у вухах, але ж слів зрозуміти він не міг. Та він і не силкувався прислухатись до їх. Голова йому палала.

Що це? Громада заґвалтувала – це писар дочитав. Уже час.

Він зняв шапку й почав:

– Люди добрі!..

Громада трохи вщухла.

– Петро щось каже, слухайте!

– Та чого там йому треба?

– Та слухайте вже, що чоловік каже!

Петрові перехопило дух, він ледве дихав.

– Люди добрі! Простіть мене, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї…

І те промовивши, він упав до ніг громади.

……………………………………………

Громада ледве зрозуміла, за віщо Петро зве себе злодієм, бо нікому й на думку не впало, що з гамазеї вкрадено. Писар звелів був арештувати Петра, та громада не дала:

– Це наше добро, наш і суд, – гукали люди.

Але громада нічого не зробила Петрові. Він набрав три повних мішки хліба й одвіз у гамазеї. І немов удруге на світ народився тоді. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про його. Сам Петро потроху заспокоївся. І Горпина знов стала його Горпиною, такою, як і перше була… І стали вони знову жити, як жили…

Сестриця Галя

Старий Іван Лаврусь скинув обридливу сльозу, що пробігла по всьому видові й повисла йому на довгому сивому вусові. Він скинув сльозу сердячись, – бо хіба ж подоба плакати старому дідові, що вже йому на п’ятий десяток звернуло? Ні, се бридня! Де люлька?

І він знову почав розпалювати свою люльку, що тричі вже її розпалював, і тричі вона гасла. Але ж і сього разу не довго вона стреміла в зубах у Йвана. Знов облягли чорні думи сиву йому голову, і похилилася голова над столом. А люлька, знов забута, лежала досі вже під ногами, і Іван її не бачив: він тепер нічого не бачив у цій хаті, бо неначе якийсь туман застилав йому очі, не давав глядіти. Ось він усе більшає та більшає, цей туман, ось уже він зовсім заслонив йому очі, і щось гаряче пробігло по щоці і знов повисло на сивому вусові. Еге, п’ятий десяток доживає, – не мало років прожив, та не плакав ніколи Йван, хіба що як хлопцем малим був, а тепер довелося заплакати.

Та й не дурно ж старий плаче: його дружини, що з нею він мало не тридцять років прожив, як риба з водою прожив, тепер її нема: вона лежить мертва у холодній ямі. Що він, старий, тепер діятиме на світі сам, одинокий, та ще й з трьома дітьми малими? Не дав же Господь йому щастя: всі великі повмирали, зосталися дома тільки малі, – дванадцятий рочок найстаршій дівчині Галі. Ось де вони всі троє сплять тихо, впокійно; тільки у Галі знати ще сльози на личку: мабуть, плакала так, як оце тепер він, старий, плаче.

І знов щось гаряче по щоці – кить-кить. Але він того вже не чує. «Двадцять і шість років